Кись

хапай-дерево – увесь рік мокре. Та ще багато порід усяких, чи то різновидів, поки їх там перелічиш, а я, вважай, і так всі знаю. Тож ми зараз кору знімемо, долотом ямки намітимо... та й до весілля того ідола й витворимо.

Бенедикт зітхнув, пошептав, плюнув, як заведено, і – Господи, благослови! – вдарив сокиркою по дубельту.

ОН

Терем Оленькин, тобто родини їхньої, з вулиці не видно. Огорожа висока, глуха, гостроверха. Посередині – ворота. На воротях – кільце кам’яне. Коло воріт збоку – будка. У будці холоп.

Бенедикт, коли з Оленькою домовлявся, спершу хотів слати старостів. Якось воно легше, коли старости за тебе все, шо треба, скажуть, по руках ударять, домовляться. Повихваляють тебе позаочі: а він же ж у нас, мовляв, такий уже розтакий, не хлопець, а тульпан квітучий, сокіл ясний. Та Оленька чогось занепокоїлась: нє, не нада сватів... ми сім’я современна... не нада. Самі приходьте. Посідаємо, побалакаємо... Пообідаємо...

Гостинців узяв із собою: низку мишаків, дзбанок кваску, – не з порожніми ж руками до хати йти, – ще й букет лісових дзвіночків.

Все наче гаразд, а якось боязко. Ой, шо буде?

Підійшов до воріт, постояв. З будки холоп вийшов. Незадоволений.

– До кого?

– Ольги Кудеярівни товариш по роботі.

– Домовлено?

– Аякже.

– Погодь.

Холоп у будку повернулся, берестою довгенько шарудів.

– Як звати?

Бенедикт сказав. Холоп знов берестою пошарудів.

– Проходь.

Хвіртку маленьку в огорожі прочинив, – Бенедикт зайшов. А там друга огорожа, аршин на п’ять од першої. Та ще будка, а у ній теж холоп, ще більш незадоволений.

– К кому?

– Ольги Кудеярівни товариш по роботі.

– Что несёш?

– Гостинці.

– Гостинцы сдать.

– Як це здать... Я ж у гості, як я без гостинців?

– Гостинцы сдать и вот тут расписаться. – Холоп Бенедикта наче й не чув. Бересту розвернув і записав: «Мышь домашняя бытовая — дюжина. Квасу жбан деревянный малый — один. Цветки синие полевые — пучок».

Бенедикт раптом – доречно чи недоречно, – як обурився:

– Квітки не оддам!!! Не маєте права!!! Я в гості самою Ольгою Кудеярівною запрошений!!!

Узяв, та й перш ніж розписацця, «цветки» викреслив.

Холоп подумав-подумав:

– Пёс с тобой. Проходи.

Ти ба, як негарно виразився, – «пйос». Але пропустив. За другу огорожу пропустив, – а там третя. Біля третіх воріт два холопи з лавки підвелися, і не кажучи поганого слова, та й доброго не кажучи, Бенедикта всього з ніг до голови долонями обмацали: мабуть, перевіряли, чи не заховав чогось у штанях та під сорочкою. Та тільки нічого зайвого, крім хвостика, у нього не було.

– Проходь.

Бенедикт думав, шо там знов огорожа, та ні, огорожі не було, тільки одкрився сад-палісад із деревами та квітками, та всякими прибудовами, а стежечки пісочком жовтеньким посипані, а у глибині саду – терем. Оце досі Бенедикт не боявся, а туто вже й забоявся: ніколи він такої красоти та багатства не бачив. Серце аж закалатало в грудях, а хвостик туди-сюди, туди-сюди замахав. І в очах примеркло. Незчувся, як його попід білі руки і в будинок завели.

Тож холопи його завели та самого у світлиці й залишили. Минуло скількись там часу, – шось наче зашкреблося за дверима. Зашкреблося, двері прочинилися, – і заходить Сам. Батько Оленькин. Всього цього добра хазяїн. Тесть майбутній.

Посміхнувся.

– Ласкаво просимо. Чекаємо. Бенедикт Карпич? А мене звати Кудеяр Кудеярич.

І дивиться. І Бенедикт дивиться. А з місця зрушити не може – ноги наче до підлоги поприростали.

Зросту Кудеяр Кудеярич височенького, або ж сказать, довгого. І шия у нього довга, а голова маленька. Зверху голова наче лисувата, а кругом пролисини – волосся вінчиком, блякленьке таке волоссячко, світленьке. А бороди нема, один рот, як патика, довгий, а кути наче донизу загинаються. І він того рота то розкриває, то закриває, наче йому дихать важко, тож він і пробує по-всякому. А очі в нього круглі й жовті,