Кись

До того ж уже ясно – ясніше й не буває, а от не розумів. І Болєзнь не розумів, казна-шо понавидумував; а Болєзнь – вона у головах, Болєзнь – то ж людське нєвєжества, дурота, самовольство, темнота, це коли думають: та-а-а, мовляв, нічого не буде, хай би книга і в одній хаті з мишаком побула. Та да-а-а, книга в одній хаті з мишаком! Навіть уявити страшно!

І ти гля, яка в них, у падлюк, упертість: можна подумать, – їм читати не дають, стіхи там забирають чи есе якесь! А для чого ж тоді государство писців завело, для чого Робочих Хат понастроїло, грамоті навчає, письмові палички видає, бересту обдирає, книжечки берестяні шиє? Йому ж, государству, то тільки морока зайва, клопіт! А все для народу, все для нього! Та налови ж уже собі мишаків, Бога ради, та зміняй на книжечку, та й читай, хай тобі повилазить!..

Стискав од гніву кулаки, качався на лежанці, а в голові все яснішало та яснішало, наче якийсь простір розширявся! Господи! Та зроду-звіку ж так було: і в давнину так само! «Но разве мир не одинаков в веках, і ныне, и всегда?..» Однаков! Однаков!

Здесь, на земле, в долинах низких,
Под сенью тёмных смрадных крыш,
Связала паутина близких,
И вьёт гнездо земная мышь.
Толпятся близкие в долине,
Шумят – но каждый одинок
И прячет у себя в пустыне
Застывший, ледяной комок.

О-он воно шо! І стародавній голубчик туди ж: фуліганив, самовольничав, книгу ховав: десь на морозі, у сирості, скрижанілу, грудкою! Тепер паня-я-ятно!

…Вот в щели каменные плит
Мышиные просунулися лица,
Похожие на треугольники из мела,
С глазами траурными по бокам…

Та пра-авильно, ніяк ти мишака не вдержиш! У всяку шпарку прошмигне!

...Жизни мышья беготня,
Что тревожишь ты меня?

А-а, брат пушкін! І ти туди ж! Теж сочинєнія свої од мишаків беріг! Він напише, – а вони з’їдять, він напише, а вони з’їдять! Тож він і тривожився! Того ж туди-сюди по снігу й роз’їжджав, по крижаній пустелі! Дзвіночок брязь-брязь-брязь! Запряже перевертня, та й у степ! Своє приховував, шукав, де б його сховать!

Ни огня, ни темной хаты,
Глушь и снег, навстречу мне
Только вёрсты полосаты
Попадаются одне!

Схованку шукав, де б його зарить... Все настільки стало зрозуміло, шо Бенедикт сів і спустив ноги з ліжка. Як же ж він і досі... Як же ж це він вказівку пропустив... А оце нещодавно! Шо вони тоді з Лев Львовичом співали!

Стєпь да стєпь круґом,
Путь дальок лєжит!
В той стєпі глухой
Умірал ямщік!

Ну? То чого б це його у степ понесло, як не книгу заховать? – «... у себя в пустыне застывший, ледяной комок».

А женє скажи,
Што в стєпі замьорз,
А любов єйо
Я с сабой уньос!

Яку це «любов»? Та книгу ж! Шо ж любити, як не книгу?! Га?!..

«С сабой уньос». А жінці просить переказати, шоб не шукала... Бо як схаменеться та як почне шукать... От тобі й стіхи! Хіба то стіхи, то притча! Руководяща вказівка в облегчоній для народу формі!

Того ж Лев Львович тоді й плакав! Теж, мабуть, зарив, а тепер не знайде! Хіба ж тут не заплачеш! Заспівав, та й пригадав!

А як вони Бенедикту натякали? Бенедикт їм: а чи нема у вас, мовляв, якоїсь книги почитать? А вони йому: а ти, мовляв, неграмотний. А він їм: чо’ це я неграмотний, я грамотний! А вони йому: стєпь да стєпь