круґом. Та то ж натяк такий. Притча. Отам, мовляв, книги і зариті. У хаті не тримаємо.
Так. Де в нас степ? Степ на півдні... А чо’ ж він тоді розпатякує: запад нам паможет?.. А Нікіта Іванич йому: нізашо, мовляв, не поможе, самі должні. Тоді де? Де?
Теща постукала у двері:
– Дітей купать!.. Дивитись будете?
– Не мішать!!! – гаркнув Бенедикт на все горло, рукою з розмаху рубонув. – Двері закрить!!!
– Так купати ж?..
– Двері!!!
Збила з думки, туди його мать!.. Бенедикт поспіхом одягався, – сіряк, балахон, ковпак, – збіг по сходах, свиснув млявому Миколі запрягатися.
Поганяв нетерпляче, притопував у санях валянком. Обрій оглянути. Конче треба обрій оглянути. Поки не згасло слабке зимове світло, – оглянути обрій аж на чотири сторони.
До дозорної башти їхав Бенедикт, от куди. Ніколи він ще на дозорну башту не забирався, та й хто ж голубчика на неї пустить? Запретне одоробло, государствене, – тільки дозорні та мурзи на башту й допускаються, а чого? – а того, шо з неї далеко видно, а то діло государствене, і аби-кому зась! Нема чого простому голубчикові вдалечінь дивитися: не по чину! А може там, удалечині, військо якесь насувається! А може, лютий ворог на нашу світлу родіну покусився, палиці понагостряв, та й у похід виступив! То ж діло государствене! Не можна! А тільки Бенедикта ніхто й ніколи не зупинить, бо він санітар.
Не зупинили. Та я-ясно.
Дозорна башта за найвищий терем вища, вище дерев, вище александрійського стовпа. Нагорі – світлиця. У світлиці, на стінах її, – чотири вікна, чотири прорізи на чотири сторони світу. Зверху дах на чотири скати, шапкою. Такою, як мурзи носять. Знизу дивишся, – високо-високо вгорі, аж попід хмарами – дозорні, государеві работники, наче мурашки, метушаться – з місця на місце переповзають, чогось там сновигають. Нанизу охорона з бердишами. Бенедикт важко, неквапом піднявся в санях, глянув моторошними очима крізь багряні прорізи, підняв гака, – охорона й лягла ниць, на твердий морозний наст. Зайшов у башту. Воняло нечистими сіряками, наче як псиною, повівало дешевою ржавлею: сиру палили, неочищену, з остюками та соломою. Дерев’яні східці гриміли під ногами. Заледенілі гвинтові сходи, де не кинь оком, у жовтих патьоках – прямо тут і до вітру ходили, і недопалки затоптували; на стінах, шо зблискували памороззю, видряпували матєрне, звичне. Бездуховність... Підіймався довго, спираючись на гака, на підмостках між ярусами відпочивав. З рота клубочилася пара, та так і залишалася висіти клубком у захололому, засраному повітрі.
На верхньому майданчику нажахано здригнулись, обернувшись на червоний балахон, государеві работники.
– Ану, всі геть! – наказав Бенедикт.
Работники здриснули, кинулися вниз, штовхаючись та гуркочучи на всі вісім ніг.
З башти далеко видно. Ой, дале-е-еко!.. – нема й того слова, шоб сказать, аж куди видно з башти! А якби ж і було воно, теє слово, то його й вимовить страшно! Ого-го-о-о, аж куди! – у дальню далечінь, до крайнього краю, до крайньої межі, до смерті! Увесь корж земний, увесь небосхил, увесь холодний декаберь, усе місто з усіма своїми слободами, з темними кривенькими хатинками, – спорожнілими, прочиненими, прочесаними частим гребенем санітарних гаків, і ще заселеними, шо ще копошаться безглуздим, полохливим, упертим життям!..
Захід сонця, – жовтий, страшний, вузький, – висів у західній бійниці, і Алатир – вечірня зоря виблискувала серед сяйва. Маленькою чорною паличкою серед плутанини вулиць стояв пушкін, тоненькою ниточкою здавався з височини мотузок із білизною, що петелькою охопив шию поета.
Схід густо-синьою завісою простягся у другому вікні, вкриваючи ліси, і річки, і знов ліси, і таємничі галявини, де сплять під снігом червоні тульпани, де зимує, вся у морозному мереживі, у крижаному візерунчастому яйці, з посмішкою на пресвітлому обличчі вічна моя наречена, нерозшукана любов моя, Княжа Птаха Павліна, і сняться їй поцілунки, сниться шовкова мурава, золоті мухи, дзеркальні води, де відображається невимовна її краса, – відображається, переливається, хвилюється, множиться, – і зітхає уві сні Княжа Птаха щасливим зітханням, і мріє про себе, ненаглядну.
А на півдні, моторошно підсвіченому подвійним світлом, – жовтим із заходу, синим зі сходу, – на півдні, заслоняючи собою непролазні сніжні степи з виючими вихорами, заметільними стовпами, на півдні, шо біжить, шо все біжить-тікає до синього, вітряного Моря-окіяну, на півдні, за яром, за потрійним ровом, аж на все вікно розпростерся червоний, візерунчастий, розписний, різьблений, стомаківковий, стоярусний терем Федіра Кузьмича, слава йому, Найбільшого Мурзи, довгої йому жизні.
– Гаа-гаа-га-а-а-а-а-а! – засміявся Бенедикт.
Радість бризнула, наче квас, пінистий, іскристий.
Зненацька так усе стало ясно, прозоро, як у весняному струмочку. Просвітліло, наче опівдні. Так о-о-от де! О-осьдечки!.. Осьо, прямо перед ним, скарб незайманий, нетрачений, наче чаша, повна аж по вінця, наче чарівний сад у квітках та плодах, – у біло-рожевому кипінні, спливаючий солодким соком, наче сила- силенна стиглих каганців! Осьде він, набитий добром од лунких підземель до пахучого піддашшя, палац насолоди! Печера Алі-баби! Тадж-махал, бля!