Еге ж! На півдні, точно! От запад і поміг! Світло ж із заходу, зірка ж дороговказна! Усе й просвітила! Здогадався, обчислив, зрозумів натяки, прітчу зрозумів, – все зійшлося!
Примружився од щастя, міцно заплющив повіки, похитав головою; витягнувши шию, висунувся в отвір бійниці, шоб краще відчувати; вдихав аромат морозу та дерева, солодкого димку, шо вився з димарів Червоного Терему; з прикритими повіками він немовби краще бачив, гостріше й виразніше чув; там він, там, геть уже поряд, геть уже близько, за яром, за ровом, за потрійною стіною, за високим частоколом, – так через стіну можна ж перестрибнуть, під частокіл прослизнуть. От би зараз м’якесенько-тихесенько, нечутно, невидимо з башти зіскочити, у заметільному вихорі, наче легенька пилючка, через яр перелетіти, та й ф-фух! сніжним вихорем у слухове вікно! Повзком, стрибком, гнучко й довго, не упустити, сліду не загубити; ближче, ближче до терему, ні сліду на снігу не залишити, собаку не звалувати під ворітьми, худоби не сполохати!
І упитися, упитися, упитися буквами, словами, сторінками, їхнім солодким, запорошеним, гострим, неповторним запахом!.. О, маків цвіт! О, золото моє нетлінне, невечірнє!
– Ги-и-и-и-и-и-и!!!.. – вигукнув у блаженстві Бенедикт.
– Шо, зятьку, дозрів? – хтось тихо засміявсь позаду, над вухом. Бенедикт здригнувся і розплющив очі.
– Тю на вас, тату! Налякали!
Тесть підкрався без жодного звуку, мостини і не рипнули. Мабуть, пазурі втягнув. На ньому теж був червоний балахон, на голові – ковпак, тільки по голосу та по смороду знать, шо то й справді тесть, Кудеяр Кудеярич.
– То як? – прошепотів тесть. – Кидь?
– Не пойняв...
– Скинуть – охота? Федіра Кузьмича, слава йому, скинуть – готовий? Лиходія-мучителя? Недомірка чортового?
– Готовий, – рішуче прошепотів і Бенедикт. – Тату! Та я б його – голими руками!..
– Серденько моє золоте!.. – зрадів тесть. – Ну?! Нарешті!.. Наре-ешті!.. Дай я тебе обійму!
Бенедикт з Кудеяр Кудеяричем стояли, обійнявшись, дивилися на місто з висоти. По хатах засвітилися сині вогники, захід згас, вигулькнули зірки.
– А давай один одному клятву дамо, – сказав Кудеяр Кудеярич.
– Клятву?
– Еге ж. Шоб дружба навік.
– А-а... Тоді давайте.
– Я тепер для тебе – все, шо хоч. Дочку за тебе оддав, а хочеш – жінкою поступлюся?
– Н-н-необ’язательно. Нам нада кант у груді та мирне небо над головою. То закон такий, – пригадав Бенедикт.
– Еге ж. І шоб удвох – супроти тиранів. Згодний?
– Та хіба ні.
– То по руках, розорим гніздо угнітателя?
– Ой, тату, там, мабуть, книг – як снігу!
– Та-а-а, дорогенький, більше, бі-ільше. А він з їх картинки видирає.
– Мовчіть, не треба, – заскреготів зубами Бенедикт.
– Не можу мовчать! Іскуство ж гине! – строго висловився тесть. – Нема гіршого ворога, ніж байдужість! Отак з мовчазної згоди байдужих і творяться усілякі злодійства. Ти ж «Муму» читав? Зрозумів прітчу? Як він ото мовчав-мовчав, а собачка й загинула.
– Тату, але ж як...
– Ніштяк, усе продумане. Революцію робитимем. На тебе одного й чекав. Вночі поліземо, він по ночах не спить, а вартові вже й потомляться. То по руках?
– Та як це вночі, вночі ж темно!
– А я на шо? Я ж світоч, хіба ні?
Тесть пустив очима промінь і засміявся, задоволений.
Чисто та ясно, льодяно було на душі. Без неврозів.
Червоний Терем усередині легенько тхне пліснявою – запах такий знайомий, хвилюючий... Ні з чим не сплутаєш. Старий папір, стародавні палітурки, шкіра, сліди золотого пилку, солодкого клею. У Бенедикта легенько підкошувались і слабшали ноги, наче він ішов на перше побачення з жінкою. З жінкою!.. – та нашо йому тепер тая жінка, чи Марфутка, чи Оленька, коли всі мислимі жінки з усіх тисячоліть, всі оті Ізольди, Розамунди, Джульєти, з їхніми шовками та гребенями, капризами та кинджалами вже скоро, ось уже скоро, будуть його, і нині і присно, і на віки віків... Коли він зараз, оце прямо зараз, стане володарем чогось нечуваного, неймовірного... Шахіншах, емір, султан, Король-Сонце, начальник Жека, Предсідатель Земного Шара, мозольний оператор, письмоводитель, архимандрит, папа римський, думний дяк, колезький асесор, цар Соломон, – все це буде він, він...
Тесть освітлював дорогу очима. Два сильних, місячно-білих променя обшарювали калідори, – пил то спалахував, плавав у стовпах світла, то згасав на мить, коли тесть моргав, – Бенедиктові паморочилось у голові од частих спалахів, од аромату близьких книжкових палітурок, од солодкуватого смороду з тестевої
