Бенедикт підбіг помогти. Разом, заважаючи один одному, тицяли гаками, шукали, аж захекались.
– Шось наче держу, кажись піймав... Ану, ти молодий, нагнись, подивися... Шось ніяк не підчеплю... Він, чи ні?..
Бенедикт став на карачки, нагнувся і засунув голову під шафу, – темно, якісь клапті.
– Нічо’ не видно... Кудеяр Кудеяричу! Ви б може присвітили!
– Випустить боюся... Ану, гака мого подерж... От зар-раза, та шо ж воно таке, не пойму...
Бенедикт перехопив гака; тесть і собі став на карачки, пустив під шафу світло, кректав.
– А пилюку порозводив... Ні чорта не бачу...
Під гаком шось шарпнулося, наче й одежа порвалася, Бенедикт тицьнув із вивертом, але пізно: тук- тук-тук, – дрібні шажочки перебігли вздовж стіни за полицями, кудись углибину палати.
– Упустив, халєра! – гаркнув із досадою тесть. – Учив я тебе, учив!
– А чо’ весь час я!.. Ви ж самі за одежу зачепили!
– Нада було придавить! Ну, то й де він тепер... Федоре Кузьмичу! Ану, виходь! Вилазь по-харошому!
– Нечесно, нечесно! – заверещав Федір Кузьмич, слава йому, з-під полиць.
– Онде він! Давай!
Але Федір Кузьмич знову перебіг.
– Не нада мене ловить, маленького такого!..
– Тикай!.. Отуди тикай, т-т-твою…!..
– Нашо мене примушуєте?.. Ідіть звідси! – вискнув Федір Кузьмич із третього місця.
–...Поганці! – гукнув з четвертого.
Тесть озирався, Бенедикт озирався, витягнувши шию, схиливши голову, – онде шаснуло, під дальньою шафою; повернув голову до дальньої шафи; оно, прошаруділо під полицями; м’яким довгим стрибком Бенедикт стрибнув до полиць; як закрити очі, звуки краще чуть; закрив очі, поводив туди-сюди головою; якби ще вуха притиснути, – зовсім добре було б: ніздрі роздулися, – можна й по сліду... де він пробігає, там душок його... Оно він!
– Осьо-о він! – заволав Бенедикт, стрибаючи, навалюючись і вивертаючи гака; під гаком пронизливо, тоненько завищало. – Держу-у-у-у!
Шось хруснуло; звук такий тихий, але виразний; на гаку напружилось, та й обм’якло. Бенедикт крутанув і виволік з-під полиці Найбільшого Мурзу, довгої йому жизні. Такий хирлявенький, а скільки мороки було. Бенедикт підняв ковпака, обтер носа рукавом. Подивився. Мабуть, спинку йому зломив: бач, голівонька набік звісилась і оченята закотилися.
Тесть підійшов, теж подивився. Головою похитав.
– Бач, гака забруднив. Прийдецця прокип’ятить.
– А тепер шо?
– А зчисть із нього, он хоч би і в коробку.
– Руками?!
– Чо’ це руками? Боже збав. Оно, папірця візьми. Тут же папірців повно.
– Е, е, та не рвіть же ж книги! Мені ж їх читать!..
– Та тут без букв. Картинка одна.
Тесть вирвав із книги патрета, скрутив кульком, руку просунув, та й зчистив Федіра Кузьмича, слава йому, з гака. І гака кругом пообтирав.
– Ота-ак, – бурмотів тесть. – Нікому тиранить не дозволено! Ти ба, взяли моду: тиранить!
Бенедикт чогось раптом стомився. Занило у скронях. Це того, шо з незвички нагинався. Сів на тубарет відсапатись. На столі ціла купа книг понарозложена. Ну, все. Тепер усі його. Обережненько розкрив одну.
Стіхи. Закрив, другу погортав.
Теж стіхи. Господи! Святий Боже. Скільки ще всього не читано! Третю одкрив:
