Тесть подумав.
– А-а, чорти їх забирай. Тепер уже все одно. Можна. Хай читають.
Бенедикт записав: «старопечатні книги читати дозволяєцця». Трошки подумав і дописав: «та знай міру». Так і Федір Кузьмич, слава йому, весь час наказував. Іще подумав. Та ні-і-і, шо ж це получаєцця: бери хто хоч, читай шо хоч? Коли хоч зі схованки витягай, на столі розгортай, а на столі, може, чимось наляпано, чи насмічено? Якшо вже книги читати заборонено, то кожен свою береже, у чисту ганчірочку завертає, боїться на неї й дихнуть. А якшо читати дозволено, то, мабуть, і палітурки перегинатимуть, а то й сторінки вириватимуть! Ще, чого доброго, і кидатися книгами надумають. Ні! Не можна людям довірять. Та чого вже там: повилучати, та й усе. Прочесать усе містечко, слобода за слободою, хатка за хаткою, всіх поперетрусити, книги повилучати, та й на сім засувів замкнути. Зась!
Раптом пойняв: ти ба, государствений підхід розумію!!! Сам, без указу, – розумію!!! Гур-рра! От шо значить у Червоному Теремі сидіти! Бенедикт випростався, розсміявся, висолопив кінчик язика і акуратненько перед «дозволяється» дописав «не».
– Так... Свобода вєраіспа-... іспа-... спавіданія.
Тесть позіхнув.
– Шось воно мені вже й набридло. Харош уже тих свобод.
– Та тут іще трошки.
– Буде з них. Хай губу не розкатують. До оборони переходимо. Пиши: Указ Третій.
Морочилися з обороною аж до полудня. Теща посилала запитати, коли ж уже вони додому будуть: обід же вихолоняє. Звеліли прямо до Червоного Терему блинів та пиріжків привезти, діжку квасу, свічок. Бенедикт, як Зам-по-Обороні та по Морських та Окіянських Ділах, аж прямо захопився: ой, як інтересно. Вирішили поставити кругом містечка огорожу в три ряди, шоб од чеченців оборонятись легше було. Зверху на огорожі, на двадцяти чотирьох кутах, будки вистроїти, і там, у тих будках, дозорних поставити, шоб і день і ніч на всі боки поглядали, пильнували. І тесові ворота на чотири сторони. Якшо вже комусь на поле треба – ріпу садити, снопи в’язати, абошо, – то одержати у конторі пропуск. Вранці по пропуску вийдеш, ввечері – назад. Холопи у тому пропуску дірку зроблять, або, як тесть виразився, проконпостірують та йменнячко твоє напишуть: пропущений такий-то, десятину здав. А ще, – промайнуло в Бенедикта, – ця огорожа проти кисі добряча оборона. Високу-височеньку побудувать, от і не прошмигне. А всередині огорожі гуляй де хоч і свободой насолоджуйся. Покой і воля. І пушкін теж таке сочинив.
Ой! А ще ж треба пушкіна од народу оборонити, шоб білизну на нього не вішали. Кам’яні ланцюги видовбати та з чотирьох боків кругом нього на стовпах порозвішувати. Зверху, над головою – козирок, шоб птиці-блядуниці не паскудили. І холопів по кутках поставити, дозор нічний та дозор днівний, окремо. А ще дописать у дорожні повинності: прополка народної тропи. Взимку шоб тропу розчищали, а влітку можна й квітами – дзвіночками чи шо, обсадить. Кропчик заборонить на государственому рівні, шоб і духу його не було.
Ще посидів, подумав, розсердився: пушкін – то ж наше всьо! А Бенедикт тим більше, бо Зам по Морських та Окіянських. Тре’ буде отак зробить: човен великий видовбать, та з палицями, та з перехрестями, на зразок корабля. На річці поставить. І пушкіна наверх, на саму верхотуру. І книгу в руки дать. Шоб вищий був александрійського стовпа, тобто, з походом.
Нехай там і стоїть, міцно та надійно, ногами в ланцюгах, головою в хмарах, личком на південь, до безкрайніх степів, до дальніх синіх морів.
– Пушкіна мого люблю аж до нестями, – зітхнув Бенедикт.
– Більш за мене? – спохмурнів тесть. – Ти, теє, дивись мені! Пиши: Указ Двадцять Восьмий. «Про заходи протипожежної безпеки».
– Тато жаліються, шо ти за обідом од їх подалі сідаєш. Обіжаєш тата...
– Тхне од його, тож і сідаю.
– Тхне! Ти ба! Чим же воно тобі тхне!
– Покійником тхне.
– А чим іще. Чи може, йому тульпаном пахнуть?
– А мені гидко.
– То й шо? Це ж по роботі!
– А я не хочу. Хай не тхне.
– Та прям, який ніжний.
Бенедикт відповідав неуважно, звично, не піднімаючи очей, – він сидів за просторим столом, у світлій палаті Червоного Терему. На стелі, – пам’ятав і не дивлячись, – розпис химерний, квіти та листя. Які ржавлею наведені, – ті такі коричневі, які тертими черепашками, – зеленкуваті, ну, а якшо вже синім каменем, – то ті аж сині. Красота! Світло вільно ллється крізь заґратовані вікна, на дворі літо, трави та квітки, і на стелі теж весь час літо. Бенедикт їв солодкі пончики та читав журнал «
Ділами государственими геть не хотілось занімацця. Страшне, яка нудьга. Дали голубчикам свободи, дали Укази, – шо іще народу нада? Навіть Інструкції дали, чого ж іще? Роби, та й радуйся.
Оборону укріпили? – укріпили: огорожі, частоколи, тини, – скільки змогли, підправили, підлатали, шпарки дрантям, ганчір’ям позатикали, в кого шо знайшлося. Враг не пройде, хіба шо через Єкиманськеє болото, так на те воно й болото, шоб не пройти. Хто ж це при своєму розумі через болото сунеться?
Кохінорську слободу спершу думали од міста окремою огорожею відгородить, шоб вони до нас і не
