– Дозволю – не дозволю, а твого дозволу ніхто й не питає! – закричав і тесть. – Ти Зам по Морській та Окіянській Обороні, а це діло сухопутне! Двигатель зробимо, по дорогах їздитимемо! Твоє діло його сюди доставити, шоб не втік!
– А хрєн вам у жопу замість кропу!
– Од косматого чую! Опудало чотириноге!
– Ти як з Міністром розмовляєш?! – тесть перегнувся через стіл, вирвав з Бенедиктових рук книгу та шваркнув об підлогу, аж сторінки порозсипалися.
– Б-блін!.. а од вас, тату, і вобше – смердить!
– Ах, ти так?! Ану! – тесть шарпонувся через стіл, скидаючи посуд, хватаючи Бенедикта чіпкими, холодними руками за горло. – А ну, повторив! Повторив, кажу!!! От я тя зараз присмалю...
І, напруживши очі, почав смалити Бенедикта жовтим, холоднуватим, дряпаючим полум’ям.
– Ану, кінчайте неподобство! При дітях! – прикрикнула теща.
– Тату! Кантраліруйте себе, тату!
– Та за шо, їй-Богу?.. Та ви вобше... ви... ви... ви – кись ви, от ви хто!!! – вигукнув Бенедикт, і аж сам злякався – слово ж вилетить і не впіймаєш; налякався, а все’дно крикнув. – Кись! Кись!
– Я?.. Я-я-я?.. – засміявся тесть і зненацька розжав пальці та одступився. – Неправда ваша... Кись – то ти.
– Я-я-я?!?!?!
– А хто ж? Пушкін, чи шо? Ти! Ти і є... – Тесть реготав, гойдав головою, розминав занімілі пальці, погасив світло в очах, – тільки червонуваті вогники перебігали в круглих очних ямках. – Ти на себе у воду подивися... У воду... Ги-ги-ги-и-и... Сам ти кись... А боятися не треба... Не треба бояцця... Тут усі свої...
Теща теж засміялася, Оленька приснула, Терентій Петрович-сан вишкірився. І дітки кинули шкребти підлогу, підняли пласкі голови та вискнули.
– Ти на себе у воду глянь...
Кинувся геть зі світлиці; сім’я сміялася йому навздогін.
Нашо, нашо вони брешуть! Гля, шо кажуть!.. Осьо комора, осьо діжка з водою, – затуляючись руками од світла, вдивлявся у темну, просмерділу болотом воду. Та нє, брехня! Брехня!!! Погано видно, але ж видно: голова ж кругла, хоч волосся й поріділо; вуха ж на місці, борода, ніс там, очі. Нє, я людина! Людина я!.. Авжеж! А хрєн вам!..
Ополоснув морду водою: шкіра горіла, саднила там, де тесть її смалив променями, і на дотик зробилася шорстка, наче якісь дрібні пухирі по ній, чи висипи. Раптом занудило, наче сиру поїв. Одбіг до дверей, знудило на одвірок. Чимось жовтим. То, мабуть, од канарейок. Переїв канарейок. Ху-ух, слабкість.
...Чи може пройтися, га? Просвіжитися. Вже аж бозна-коли пішки ходив. З міських воріт. Цитьнути на варту. Та під гору. Та до річки. Та через місток – до лісу, та далі, далі, по коліно, по пупа, по плечі у траві, туди, де квіти й мухи, де таємнича галявина, медовий вітер, де Птаха біла... Та да-а-а-а, аякже...
...Брів, волочив личаки на одвиклих, кволих ногах і знав ясним знанням, що раптом аж осяяло: даремно, все даремно. Нема ні галявини, ні Птахи. Витоптано галявину, скошено тульпани, а Павліну? – а Павліну вже давно сіткою спіймали, вже давно на каклєти провернули. Сам же ж і їв. Сам і на подушках спав, з білосніжного, мереживного пера.
Знав, – а все одно брів, брів, аж наче байдуже, аж наче перед смертю, чи одразу після смерті, – коли все вже сталося, нічого не виправиш, – брів мимо ланів, засаджених синюватою ріпою, по ярах з копанками червоної глини, через канавки та калюжки з червирями, важко піднімався на пагорби, зізковзувався з них, позаросталих грибцями, – далеко було видно з пагорбів: лани, та знов лани, з прополеною та непрополеною ріпою, та яри нові, та темні переліски, де ховається сліповран, та неправдоподібно далекі гаї з каганцями, та ще, куди око бачить, лани, лани. Сильно й тепло повівало вітром батьківщини, сіренькі хмарки каламутили небосхил, а вздовж обрію синьою стіною висіло темне хмаровиння, готове от-от розплакатися літніми зливами.
Знайшов серед заростей ламких серпневих хвощів люстерко темної води, ще раз гарненько оглянув своє відображення. Помацав вуха. Звичайні. Дуроту порють. Дуроту саму настоящу. Побив щоки, – на долонях сукровиця від пухирів, шо полопалися. Долоні теж звичайні, шорсткі; через усю долоню, з переходом на пальці – широченна мозоля від гака. Зняв личака, перевірив ногу: і нога теж звичайна, зверху біла, знизу темнувата од бруду, так на те вона й нога. Живіт. Дупа. Ні хвоста, нічого...
...Так. Хвилиночку. Хвіст. Був же хвіст. Був же, бля, хвіст. А в людей наче й не повинно буть... То шо ж?..
Знов знудило, знов канарейками. Нє, я не кись. Нє!!!
...Ні, ти кись.
Нє!
...Пригадай.
Нє! Не хочу! Так не буває! Я зараз піду, я додому побіжу, в ліжечко, в належане тепло, до книг до своїх ненаглядних, де дороги, коні, острови, розмови, діти з санчатами, веранди з кольоровими скельцями, красуні з чистим волоссям, птахи з чистими очима!..
...Ах, навіщо, Бенедикте, ти з мого білого тіла каклєти їв?
Я не хотів, нє, нє, нє, не хотів, мене силком нагодували, я жадав тільки піщі духовної, – нагодували, зловили, заплутали, дивилися у спину! Це все вона – нема на неї спокою... Підкралася ззаду – а вуха ж притиснуті, а плаче, а морщить бліде обличчя, а облизує шию холодними губами, а шарить пазурем, шоб жилочку зачепити... Так, це вона! Спортила мене, а-а-а-а, спортила! А може, то мені ввижається, а може, марю я, лежу у лихоманці, у себе в хаті, в матінкиній хаті; може, матінка наді мною схилилися, трясуть за
