потикалися, а потім подумали ще раз, та й ухвалили: ні в якому разі, землі своєї – ані на долоню не віддамо.
Тиждень засідали, вирішували питання: якшо вступимо в озброєний конфлікт з іноземним государством, та й переможемо, – а чи є таке де-небудь, невідомо, – який тоді ясак з переможених голубчиків братимемо: щоденний, чи потижневий, чи може, поквартальний?
Високосний год, ясна річ, відмінили аж довіку.
Окремо додали: чародійникам, ворожкам, травникам, обоянникам, характерникам, сновидцям, звіздарям, відунам, поганим бабцям, і тим, хто чакри одкриває-закриває, – ні в якому разі, – Боже збав – самовільно волхвуванням не занімацця. Всім чаклунам, а особливо, – хмаропасам, – вважатися государевими людьми і завжди спати одягнутими, очікуючи негайного виклику.
Звання тестю розробили довгеньке, парадне: велено стало його в казьонних документах називать: Кудеяр-паша, Генеральний Санітар і Народний Улюбленець, життя, здоров’я, сила, Теофраст Бамбаст Парацельс-і-Марія-і-Санчес-і-Хіменес Вольфганг Амадей Авіценна Хеопс фон Гугенгейм.
Тетеря схотів називатись Петрович-сан, Міністр Транспорту та Міністр Нєфтєдобивающей і Нєфтєперерабативающей Промишлєнності. Це йому за те, шо він воду більзін наказав, усю кругом, з-під землі відрами-цеберками повичерпувать та у погріб поперетягать. Красіва вода, нічого не скажеш, зверху по ній аж наче веселка грає, переливається. Але на смак погана, та й тхне не дуже-то приємно. І над всією тягловою силою, над всіма перевертнями він – Голова.
А Оленька з Хевронією ніяк називатись не схотіли, тільки нарядів собі ще більше понасправляли, шоб кожен раз у новому платті на публічні страти їздити: на колесування, чи там усікновення язика, чи ще кудись.
Нудно.
–...Того ж тато й обіжаються, мовляв, шо ти морду одвертаєш. Бенедикте! Чуєш! Ти морду не одвертай!
– Ану, пішла звідси. Я читаю.
Бенедикт почекав, поки вся Оленька, цілком, без залишку, вийде через широкі двері. Збила з думки, курва.
– Я бачу – ти од мене морду вернеш, – сказав тесть.
– Та ні, ви шо.
– А ми ж із тобою друззя навік. Клятву ж давали.
– М-м.
– Куди ти, туди й я. Од книги одірвися!
– Та шо вам іще?
Сім’я сиділа за столом, їла канарейок-гриль і дивилася на Бенедикта з незадоволенням, – всі, навіть Петрович-сан. Діточки, Пузир і Конкордія, повзали під столом, шкребли пазурями підлогу.
– Перестановки я задумав у владних структурах, дорогенький.
– Та на здоров’я.
– Ми ж оце надумали з Петровичем двигатель внутріннього згоранія робить. Більзін є, іскру я очима даватиму, все інше – у робочому порядку.
– Хай Бог помагає. А я тут з якого боку?
– В мене нема.
– Хочу Старшого Істопника зі світу звести, – сказав тесть.
Бенедиктові здалося, шо недочув, він притримав книгу пальцем, витягнув шию.
– Куди везти?
– Куди, куди, – стратити! Вуха помий! – розлютився тесть. – Зовсім уже зачитався, у папірці позаривався, государство по боку, теж мені – Зам! Стратити його бажаю, як вредний вогнеопасний елемент! На виконання Государственого Указу, шо бозна-коли ще прийняли! І економіці од його збиток: народ розпустився, печі задарма запалюють, ніхто вогняного налогу не сплачує!
– А він ще й розкопки вредні робить, підкопується під государство. Прокинемось уранці, а країна вже й завалилася.
– Революція продолжаєцця, тут нема чого й думать, – сердито сказав тесть. – За чистоту рядів боротись нада? – нада. Я ж медицинський работник, не забувай. Ми, медицинські работники, знаєш, яку клятву даємо? Не навреди. А він – вредить. Чув?! Отож давай, одна нога тут, – друга там, мотнися, зв’яжи його мотузочком. До стовпа, чи ще там до чогось прив’яжи, тільки міцніше. Я б людей послав, так він же ж хукне – та й одіб’ється. А на тебе не хукне.
– Не дозволю страчувать Нікіту Іванича, та шо ж це таке?!?! – закричав Бенедикт. – Приятелювали... ватрушки пекли, пушкіна разом довбали, та й... теє... вобше!!!
Про хвіст афішувати не став.
