– Кудеяр Кудеяричу! Ви укажіть, шоб празників побільше.
– От який тільки в тебе підхід негосударствений! – розсердився тесть. – Указ підписаний? Підписаний! Законну силу має? Має! Тож і звертайся тепер до мене: пане Генеральний Санітар. Як положено звертайся. А то дозволяєш собі чортзна-шо.
– А добавка? Примовка, тобто?
– А, добавка... Добавка... А може, так: «життя, здоров’я, сила». Генеральний Санітар, життя, здоров’я, сила. Допиши там. Так... Тобі теж нада буде... Хочеш, – будеш Зам-по-обороні?
– Я хочу Генеральним Замом-по-обороні.
– Шо, вже й підсиджувать?! – закричав тесть. – Підсиджувать, га?!
– Та при чому тут? От завжди ви, як я не знаю хто! Нічого не підсиджувать, воно ж красиво: Генеральний!
– Та ще б не красиво! Тільки двом одразу не можна! Генеральний завжди тільки один! А ти, коли хоч, – будеш Зам-по-обороні та морських ділах.
– По морських та окіянських.
– Та по яких хоч. Пішли далі. Указ Другий.
– Празників, празників побільше.
– От і знов негосударствений підхід! Насамперед ідуть гражданські свободи, а потім вже й празники.
– А чо’ це так? Яка різниця?
– А того! Бо так завжди революцію роблять: насамперед тирана скидають, потім, хто тепер начальник, рішають, а тоді вже й гражданські свободи.
Сіли писати, шарудіти берестою. За вікном стало розвиднятися. За дверима почулося якесь шарудіння, якісь переговори пошепки, метушня. Хтось постукав.
– Та хто там преться? Шо нада?!
Ввалився холоп, уклонився.
– Там, теє... делегація представителів, кажуть: ну шо там?
– Яких іще представителів?
– Яких представителів? – гукнув холоп, обернувшись у сіни.
– Народних! – глухо крикнули з сіней. Наче й Лев Львович гукнув. Не встигли тирана скинуть, а вже й ходоки надоїдають. Вже й дізналися. От уже народ! Ніякого тобі спокою!
– Народних, кажуть.
– Передай там: революція пройшла успішно, тіран нізложений, працюємо над указом про гражданські свободи, тож не заважать і по хатах розійтися.
– Дивіться ж, за ксєракси не забудьте! – гукнули з сіней.
– Він ще буде мене вчить! Хто визволитель? Я! Ану, жени його у шию, – розсердився тесть. – Двері закрий і нікого не пускай. Ми тут, понімаєш, судьбоносні документи складаємо, а він під руку лізе. Давай, Зам. Пиши: Указ Другий.
– Написав.
– Так... Свободи... Десь у мене туто записано... у пам’ятці... шось не розберу. В тебе очі молоді, ану, прочитай.
– Та-а-а... тут таке понакалякано... Хто це так писав?
– Хто-хто, я й писав. Із книги списував. Консультірувався, шоб усе по науці. Читай давай.
– Е-е-е... свобода слєва... чи то снова... не розберу...
– Пропусти, далі давай.
– Свобода... сабраній, чи шо?
– Покаж. Та наче й так... та да, так і є. Це коли зберуться, шоб свободно було. А то наб’ється дюжина в одну горницю, понакурюють, а потім голова болить і робітники з них погані. Пиши: більше трьох не збиратися.
– А на празник?
– Все одно.
– А як у хаті шестеро? Семеро?
Тесть плюнув.
– Та шо ти мені тут діалєхтику розводиш? Якшо й справді так, то хай тоді заяву подають, мито сплатять, дозвіл одержать. Пиши давай!
Бенедикт написав: «більше трьох, Боже збав, не збиратися».
– Якби ще свободу печаті.
– А шо воно таке?
– Та то шоб книги старопечатні читали.
