— Ти все це збагнув у нашому світі, Ойра-хане?

— Тут, дівчинко...

— А у вас такого нема?

— У нашім краю я такого не знав.

— Ти обіцяв мені оповісти про свої мандри. Я хочу послухати твою зоряну казку...

— Гаразд. Слухай, Марічко. Тільки важко мені оповісти все, що я несу в серці своєму. Колись ти знатимеш більше, як розум твій розквітне в повну силу. Про свій край нині промовчу, бо нема тих слів, які б щось передали тобі, пояснили. Я вже згадував, що потягли мене у мандри голоси далекого страждання і плачу... жадоба віддати власну повноту щастя й радості невтішним дітям загублених світів. І я рушив у путь...

— Як, Ойра-хане? На чому, чим?

— На кораблі, що може пливти в зоряному океані, ми вміємо їх творити.

— Я б хотіла політати поміж зорями. У сні я літала біля сонечка, біля місяця...

— Бо ти готова до польоту, дівчинко. Твоє серце дозріває...

— Ти мене коли-небудь візьмеш із собою?

— Можливо, візьму. Проте зажди... я оповім далі. Я летів від зірки до зірки, від планети до планети, шукав краю, звідки долинає плач дітей, де б моя сила, вміння, прагнення, розуміння були потрібні, жадані. Біля однієї зеленої зірки я знайшов гарний живий світ — затишний і милий...

— Хто там жив?

— Червоні маки.

— Лише квіти?

— Так я гадав спочатку. Сходило на обрії ніжно-смарагдове сонце, з теплого ґрунту пробивалися синьо-зелені парості, розкривали назустріч світилу тугі пуп’янки. Коли зірка була в зеніті, рослина давала прегарну квітку — пурпурову, з дивним п’янким запахом, якусь тривожну...

— Тривожну? Чим?

— Вона звучала загадковою мелодією, Марічко. Від неї линула ледь чутна пісня.

— Як дивно. А втім... пригадую, інколи мені здається, що й наші квіти співають... особливо соняшник...

— Чарівно мовиш, Марічко. Напевне, так воно і є. Слухай же... Я сидів поміж квітами довго-довго, чекав якогось дива. І дочекався. Повіяв легенький вітер, маки задзвеніли гучніше, звуки спліталися в казкові хорали, переливи, симфонії. І з тих звуків народжувалися в просторі тонкі, ледь видні постаті...

— Які вони?

— Подібні до людей. Синьоокі, золотокосі, з трепетними гнучкими руками. Вони танцювали серед квітів, гралися радісно одне з одним і танули, танули в просторі, щезали, ніби випаровувалися під променями зеленого сонця. Лише деякі не танцювали, а поважно походжали поміж маками, збирали дрібненьке рожеве насіннячко і сіяли його в ґрунт. Я здивувався й запитав, чому вони не граються, не танцюють. Адже їхні товариші радіють, не думаючи ні про яку працю...

— Як ти зумів запитати їх, Ойра-хане?

— А як тебе розуміють тварини, коли ти дуже любиш їх? Певно, в серці є така мова, котра зрозуміла всім істотам...

— Що ж сказали тобі сіячі квіток?

— Вони відповіли, що квіти загинуть, якщо не посіяти зернята в ґрунт. Не буде квітів, не буде мелодії, не народяться чарівні істоти, щезне радість під променями зеленого сонця. Радість треба не лише відчувати, а й творити.

— То гарні істоти, Ойра-хане?

— Дуже гарні, дівчинко. Я довго милувався ними. А потім запитав, чи не потребують вони допомоги? Чи не бажають нового вияву, невідомого їм? Істоти не збагнули мене, залишилися чужими й байдужими. І я зрозумів, що краса теж може замкнути своїх творців у безвихідне коло, якщо вона стане метою досягнення...

— Ти кажеш — краса... А що вона для тебе, Ойра-хане?

— Лише стежка пошуку, дитя моє. Лише стріла, яку я пускаю у небо зростання. Лише сила, що нею долаю простір і час. Лише почуття, яким я творю свої задуми...

— А куди ти йдеш? Яка твоя мета, мій друже?

— Ти хочеш спіймати мене на слові, мудра дівчинко? Усміхаєшся? Не спіймаєш... Моя мета всюди, де мене чекають. Де жадають побачити мої очі, де моє серце зігріє інше серце, котре холоне від самотності, де моя рука вкаже шукачеві на нову стежину, що її він довго й марно шукав. Ось чому я залишив планету маків і полетів далі. На шляху стрічалося безліч темних, ворожих планет — породжень хаосу й мороку. Там кишіли моторошні чудиська, що пожирали одне одного в шаленій люті та злобі й знову відроджувалися в конвульсіях та прагненні вирватися з полону власної темряви. Я минав такі світи, бо що міг їм дати? Може, коли-небудь сусідня зірка спалахне палючим промінням і спопелить згущення драконів, і гармонійні зерна інших світів засіють звільнену планету для осмисленого життя. Так мислив я і летів далі, а на серці все ж таки лишалася туга, бо відчувалося мені, наскільки тяжко розумним істотам творити красу й гармонію в нескінченному космосі...

Наступна зупинка була біля червоного сонця. На одній з планет я помітив бурхливу діяльність: навіть з космосу видно було велетенські склепіння райдужних будівель, в просторі пересувалися літаючі пристрої, по землі повзали, стрибали, котилися якісь металеві створіння. Шалене, яре життя! Мені захотілося запитати тутешніх жителів, чого вони прагнуть, чого шукають? Може, моє знання стане для них дороговказом? Та на планеті на мене ніхто не звернув уваги. Наземні пристрої кудись мчали з вражаючою швидкістю, завертали праворуч, ліворуч, кружляли по колу, заривалися під ґрунт. Я шукав мислячих істот поза пристроями і не бачив їх: всюди — лише невтомні, байдужі автомати, механічні творіння, що поспішали в нікуди. Проте не зовсім так! Я помилився: у них була мета. На цій планеті біля червоного сонця колись жили мислячі істоти, подібні до людей. Собі на допомогу вони створили механічних помічників. І здалося їм втішним, навіть смішним, що ті слуги до кумедного схожі на живих створінь. І до того сподобалося господарям планети користатися послугами механічних рабів, що вирішили вони сформувати власних двійників...

— Не розумію, про що ти мовиш, Ойра-хане...

— Вони оволоділи такою майстерністю, Марічко, що могли відтворити людську подобу. Такі штучні істоти все робили замість них: працювали, будували, навіть мислили, пізнавали довколишній світ, його закони...

— То вони стали просто ледарями, Ойра-хане. То вже не люди!..

— Гарно мислиш, дівчинко. Вони й перестали бути людьми. Незабаром виродилися, вимерли. А лишилися на планеті тільки їхні механічні подоби — бездушні, безсердечні. Вони не знали, навіщо живуть, яка в них мета, бо виконували тільки веління, колись закладене нерозважливими творцями. Періодично потужні армії бойових машин повзли десь на широкі майдани у пустельних місцях планети і там розпочинали безглузді бої. Вибухав метал, падали з неба літаючі пристрої, горіли навіть піски та скелі довкола, понад континентами пливли чорні хмари пилу й диму. Потім все затихало, і байдужі машини знову розповзалися до своїх гніздовищ, щоб там розпочати формувати нові механічні армії для божевільного герцю. Я оглянув усю планету, жахнувся тому, що побачив, і рушив далі. Що можна там було вдіяти? Такі істоти мали чекати тільки знищення, то була своєрідна хвороба Всесвіту — поява технізованого життя...

— Ти такі жахи розповідаєш, Ойра-хане. Мені тяжко все збагнути. А як зветься та хвороба?

— Безглузда сила, Марічко. Вона майструється, твориться розумними істотами нібито для допомоги людям, але потім, набравши розгону, виривається з-під влади творців. Мов лавина у горах, що змітає все на шляху. Отже, й сила не може бути метою, дитино, як і краса...

— А для тебе що таке сила?

— Лише відчуття моєї владності над стихіями. Лише моє знання, що розум може здійснити все що захоче, але за велінням любові. Лише моя певність, що жодна потвора хаотичних світів не заволодіє назавжди космосом, зоряними просторами. Після червоного сонця я побачив жовте сонце, Марійко, а біля нього — на третій планеті — зустрів людей. Це була Земля. І тут мені довелося найтяжче, розпочалися мої дивовижні мандри у хащах людських душ...

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату