Бачу, бачу, мій друже, — ти іронічно посміхаєшся: мовляв, хіба могли в дитячій психіці відкарбуватися такі хитромудрі розмови? Хіба посильно для юної свідомості збагнути те, до чого дорослий приходить в результаті довголітнього шукання й боріння?
Заспокойся, читачу! Я й не стверджую, що саме тоді, в тридцяті роки, мій друг і наставник саме так бесідував зі мною, що достеменно ці діалоги запам’яталися мені з тої благословенної пори. Будь-яке явище має свій розвиток у часі й просторі. Порівняймо видимі масштаби жолудя і дуба, котрому вже кілька десятків літ! Хто не відає про спільний ланцюжок зростання — хіба повірить, що з невеликого блискучого зерна виріс буйногривий зелений гігант?!
Так було й зі мною: жолудь дитячої душі вже тримав у собі все знання, котре розмотується нині, але воно було втаємничене, приховане не лише від дорослих — батьків та вчителів, а й від незрілого автора цих рядків. Вважаймо, що кожна мить людського життя — від народження до покидання цього світу — є Спільна Мить на Космічному Годиннику Буття. То чи варто дрібнити у цій розповіді мозаїку спільноти на розрізнені елементи? Краще одразу глянути на завершену будівлю мислі й чуття...
У кінці тридцять шостого року батько купив невелику хатинку в центрі села. То було дивне місце: з одного боку — круча над широким ставом, з другого — зелена левада, з третього й четвертого шляхи, що перехрещувалися: один вів з Краснопілки, пронизував усе семикілометрове село, прямував до Зеленьок, інший — виводив мимо церкви у степ, а далі — до Кагарлика. По ліву руку, при виході з Буртів, розкинувся велетенський сад (яблуні, груші, шовковиці, осокори), за ним — на широкій площині школа, збудована ще до революції.
Хатиночка малесенька, під стріхою. Оточена садом: чотири столітні груші-гливи, багато слив, вишень. Обійстя на горі, одне-однісіньке, ніби своєрідний пуп. Я й досі відчуваю його як таємниче
До нашого убогого притулку заходило багато людей: учителі, учні, механізатори — батькові знайомі, гості з інших міст. Тут я вперше почув страшні слова про Сталіна. Хоч у школі нам говорили про вождя лише патетичні славослів’я, хоч тоді дитячі хори самовіддано розучували пісню М. Рильського та Л. Ревуцького «Із-за гір та з-за високих сизокрил орел летить» — інколи крізь потік фіміаму проривалися фрази та речення про правдиву суть цієї людини.
Досі пам’ятаю пісеньку, що її співали пастухи на полі:
Або ще таке:
Навіть на весіллі п’яні витинали, пританцьовуючи:
Все це тінями проходило мимо, але вразили мене слова учительки Лесі Сергіївни, коли вона, зупинившись перед портретом Сталіна, доторкнулася кілька разів до його чола і з притиском сказала:
— Ех ти, низьколобий кат! Чи довго ще питимеш кров? Коли вже наситишся?
Залишившись наодинці з матір’ю, я запитав, що означають страшні слова учительки. Мама зацитькала мене, благаючи, щоб я забув про все, що почув, і ніколи не згадував.
Тепер багато пишуть про те, що люди не знали про злочинну суть диктатора, вважали його справді
