вартостей, мабуть, вона є у кожної дитини, тільки дорослі швидесенько її замуровують цеглинами догматів, упереджень, попереджень, заборон. Наприклад, автор книги може торочити про велич або героїчність того чи іншого персонажа, а юна душа читача
Ми, діти, гралися в фантастичні пригоди, наслідували героїв романтичних книг. Навіть цуценя, подароване мені в день народження, я назвав Топом на честь знаменитого пса з «Таємничого острова». До речі, доля мого улюбленця завершилася трагічно. Від’їжджаючи в сорок першому році з Буртів, ми залишили вже дорослого Топа добрим людям. Під час окупації Топ накинувся на німецького офіцера, схопив за халяву чобота, і той застрелив його з парабелума...
Окрім книг, у пам’яті закарбувалися яскраві спогади про досліди на уроках фізики, хімії. Фізику у школі викладав чудовий учитель Артем Михайлович Шкляр, хімію — його дружина Ніна Іванівна. Він був самовідданий до божевілля: костюм його вічно мав на собі знаки дослідів та експериментів — руді плями від вибухів, спалахів, кислот. Ми розкладали воду на кисень і водень, наповнювали повітряні кулі, запускали гігантських зміїв у піднебесну височінь в час грози, вивчали тиск сонячних променів, майстрували самі мініатюрні радіоприймачі та електромоторчики. Ясна річ, що навіть ледачі та тугодумні учні любили Артема Михайловича, хоч і отримували «посередньо» чи «дуже погано». Гай-гай! Відтоді я не зустрічав учителів такого польоту, такої щирості, такої людяності...
Та понад тим ткалося марево мого втаємниченого життя, куди ввійти не міг ніхто. Там шуміли очерети над ставом, там співали нечутну пісню вусаті ячмені у степу, там привітно миготіли зорі, закликаючи в далеку, у вічну стежку пригод і радісних зустрічей, там знову й знову приходив у світлицю дитячого серця таємничий супутник і наставник, готуючи юну душу до тяжких, складних стежок прийдешнього, розкриваючи смисл і призначення минулих доріг...
Лежав на шляху кізяк. Жук-гнойовик доповз до нього і заходився порпатись. А неподалік на квітах бджола смакувала солодкий нектар. Побачивши жука, гукнула:
— Гей, брате, чи охота тобі в гнояці ритися? Ходи до мене, спробуй нектару квіткового. Як вип’єш краплю — до смерті не забудеш! І вже нізащо до бридоти своєї не повернеш...
Жук поворушив вусами, зітхнув докірливо і так сказав:
— Знаю, що добрий нектар у квітки. Та хтось повинен очищати гнояку на Землі. Якби не моя праця, то все довкола потонуло б у бридоті. Неси свій мед, проте не заважай мені...
Про Землю Ойра-хан оповідав Марічці таке:
— Мій літальний пристрій зупинився на Карпатських горах. Я відчув незвичне тяжіння, побачив чужі для мене зелені рослини, холоднувате блакитне небо, хвилі синіх вершин. Щоб знати, як діяти в цьому світі, треба було побачити тутешніх розумних істот, тварин, будівлі, вивчити звичаї, спосіб спілкування, рівень культури й освіченості...
— Ойра-хане...
— Що, Марічко?
— А ти прибув таким, як тепер? У твоєму світі люди такі самісінькі, як у нас?
— Ні, дитино. У нас цілком відмінний світ, інші тіла, природа, звичаї...
— А як же ти став ось таким?
— Я змінив себе пізніше, коли побачив і пізнав форму людей.
— Ой, обманюєш! Хіба можна змінити тіло?
— Чому б і ні, Марічко? Навіть на Землі є тварини, котрі, втративши кінцівку або хвіст, одразу ж вирощують втрачене знову.
— Я знаю! Ящірка вміє так робити!
— От бачиш! А ми в своєму світі навчилися міняти форму обличчя, рук, ніг, вирощувати крила, набувати образу істот з інших світів.
— Ой, як цікаво! І ти міг би полетіти?
— Атож!
— Покажи мені, Ойра-хане! Хочу видіти, як ти летиш!
— Гм. Хіба тобі не досить ілюзій? Ти ж бачила, як я літаю над ареною...
— Я хочу направду, а не в ілюзії...
— Добре, Марічко! Ти зможеш побачити все-все, що я вмію, але тепер оповім, що було зі мною далі. Коли я вийшов назовні з апарата, то був страшенно вражений. Пам’ятаєш, коли ми проїжджали з цирком гірськими плаями, то милувалися водоспадом. Потік ревів, бризкав піною, стрибав по камінню, іскрився веселкою в променях сонця...
— Пам’ятаю, Ойра-хане...
— А взимку вода замерзає. Потік зупиняється, водограй щезає. Зникають веселкові барви, нема прагнення води, дзвінкої пісні джерела. Так от — подібне відчуття замерзлості, закрижанілості виникло в мене, коли я ступив на Землю. Повільний, тягучий плин часу, непорушні рослини, вайлуваті, напівсонні тварини. Лише птахи трохи розбивали загуслість, ширяючи в небі. Та ще в око мені впала краса гірських квітів. Зовні вони були непорушні, але в суті своїй пломеніли, як правдивий вогонь. Ти розумієш, про що я мовлю, Марічко?
— Я стараюся, Ойра-хане! Ти говори, говори...
— Неподалік від місця приземлення паслася отара ягнят. Там я побачив кількох чабанів. Деякі впали на землю, декотрі стояли на колінах і невпинно кланялися...
— Хі-хі! Може, вони прийняли тебе за янгола Божого?
— А так, так, Марічко! Проте спочатку я не розумів, що все це означає. Чому вони перебувають у таких дивних позах приниження й страху. Я хутко вивчив закономірності довколишніх форм, тіл, будову, зв’язки, барви — і змінив своє тіло за взірцем тих людей, котрих зустрів...
— Ой, як цікаво! І страшно! Я б теж злякалася, якби не знала того, що ти оповів тепер. А яким ти був перед тим? У якій формі?
— Згадай вогонь. Багаття нібито одне й те ж саме, але язики полум’я невпинно міняються, іскряться, танцюють. Така багатоявність, багатоликість дозволяє істотам нашого світу одразу пізнавати безліч явищ і подій у поєднанні, у спільності. Ти розумієш, Марічко, те, про що мовиться?
— Може, не розумію, а... відчуваю, мій друже...
— Чудово. Це ще краще, ніж зрозуміти. Так от... Щоб уподібнитись людям Землі, я ніби вводив потік вогню у річище, у загуслий час і простір. Я «замерзав», Марічко...
— Тобі було боляче?
— Мені було дивно. Ніби незримі нитки сповивали моє тіло, серпанок спадав на очі, вуха, відчуття. Світ ставав глухий, далекий, чужий, незбагненний. Пізніше, коли мені пощастило подолати цю відчуженість, прийшла полегкість, а спочатку на душу навалився невимовний тягар. Проте я ж сам ішов на стежку добровільної жертви, а тому земний полон став необхідністю. Я знищив свій летючий корабель і рушив униз, в долину...
— Як то знищив? Навіщо?
— Здобутки далеких світів не можна залишати істотам, котрі ще не здатні їх створити чи зрозуміти. Такий закон моєї планети. Тому я перетворив корабель у хмарку газів.
— Як страшно! А що ж тепер, Ойра-хане? Ти навіки залишишся тут? Не повернешся додому?
