— Хочу іншим світам розповісти про далекі краї радості й вільності, бо почув здалеку плачі й жалі. Хто чує поклик страждання — має поспішати туди.

Опришок хитро осміхнувся.

— Ти дивний. Коли рвешся на поміч комусь, отже, сам не маєш повного щастя й волі. Повне щастя робить душу глухою. А ти ще почув горе, отже, хочеш доповнити свою радість тут, де тяжко й моторошно, де криваво й тужливо. Адже так? Чому ж я маю летіти до твоїх світів, де ти можеш дарувати безхмарну радість? Сонце гріє мене, проте це не означає, що я повинен летіти до сонця, щоб згоріти в ньому. Я передам його променистий дарунок бідному ґазді силою моїх рук, усмішкою мого серця, співом веселих коломийок. Все на світі розкриває серце своє і показує сонцю квітку, що її зуміло виростити. Навіщо ж кликати людей до тих плодів, яких вони не мають у своєму серці? Орел підніметься за хмари, але горобцеві туди зась, хоч і має він крила. Кожному — суджена стежка, пришельцю!

Я ще довго розмовляв з мудрим опришком біля приязного багаття. Пив серцем його палкі слова і розумів, що не просто віднайти спів’єдність сущого, бо кожне явище, річ, істота прагнуть відстояти свою неповторність від впливу довколишнього світу і неповторність цю розуміють вельми обмежено. Опришок мислив правильно, але звужено : він бачив плід лише тимчасовий — плід квітки, дерева, тварини, людини. Але не міг ще втямити, що в найменшому зерні, а тим більше в мислячій істоті, приховано неосяжний плід — можливість вічного буття...

На світанку я попрощався з доброзичливим леґінем і рушив далі. Жаль було розлучатися з ним, та й він дивився мені вслід сумно, тривожно, замислено.

В долині я побачив селище — притулки красувалися на схилах гір мальовничо й вільно. При вході стояла висока будівля — мелодійна, пісенна. Блищали хрести, над горами пливли урочисті звуки дзвону, довкола юрмилися люди в барвистому вбранні.

— То церква, Ойра-хане...

— Так, так, Марічко. То був храм, де поклоняються вищим світам та істотам. Я зацікавився будівлею, підійшов до неї. Люди зачудовано дивилися на мене, сміялися, перешіптувалися. Я ступив до храму, там горіло безліч вогнів, вгорі, на склепінні, вирізнялися мальовані золотими барвами зірки, поміж тими світилами ширяли крилаті істоти. А внизу стояв чоловік у золототканому вбранні і щось мелодійно вигукував; хор підтримував його потужним прегарним співом. Я намагався збагнути суть співу й вигуків, але втямив лише одне: люди невпинно прохають помилування за вчинений колись злочин... вчинений предками дуже давно. Багато жінок і чоловіків стояло на колінах, схиляючись у поклонах достеменно так, як ті вівчарі на полониш, котрі побачили мій корабель, що спускався з неба. І я подумав: чи не виділи коли-небудь люди таких, як я, пришельців? І намалювали крилатих істот в зоряному небі, а пізніше почали їм поклонятися. І захотілося мені пояснити їм, що не треба боятися небесних братів, що там, у далеких світах, живуть друзі, що вони чекають мислячих істот Землі там, на неосяжних полонинах, як дорогих гостей...

Доки я так міркував, служіння завершилося, і до мене підступив чоловік у золототканих шатах. Довкола юрмилися люди, дивилися на мене запитливо, очікувально, з острахом і подивом. Священик гостро запитав:

— Хто такий? Чому входиш до храму в неподобному вигляді? — Він осудливо глянув на моє блакитне трико, що щільно облягало тіло. — Чому на чоло не кладеш хреста, навіщо спокушаєш люд викликом диявольським?

Я доброзичливо сказав йому, що прибув з далеких зоряних світів, аби допомогти кожному, хто має потребу втіхи.

— З далеких світів? — перепитав священик. — З яких? З Америки, Франції, Англії?

— З небесних, — відповів я. — Моя зірка дуже далеко від вашого Сонця.

— То вій, певне, янгол Божий! — злякано гукнула якась жінка.

— Аякже, янгол — сміялися чоловіки. — Хіба янголи ходять по світу без штанів? Вони літають біля Бога та славлять його. І де його крила? На чому він прилетів?

— Хутчіше він диявол, — буркнув священик, міряючи мене гострим поглядом. — Покличте війта. Не подобається мені цей янгол. Чи не повідаєте ви, добродію, правду?

— Кожне моє слово — правда. Вчора я спустився на зоряному кораблі в горах. Мене бачили пастухи...

— Було таке! — загомоніли люди. — Вівчарі прибігли з полонини, оповідали, що вогняний вихор летів з неба, а в ньому — страшний дух. Так тільки ж цей безштанько не страшний і не вогняний!

— То кажеш — з неба? — іронічно озвався священик. — І що ж ти там дієш?

— Живу, — здивовано відповів я. — Спілкуюся з іншими братами своїми, радію, пізнаю Всесвіт...

— А Бога ти бачив?

— Якого?

— Як то — якого? Бог єдиний, вічносущий, всевідаючий. Все у світі — його творення: янголи, люди, твар земна, сонце і зірки. Як же це ти не відаєш цього? Чому не знаєш Бога?

— А ви його виділи?

— Ми віруємо в нього. Батьки відкрили нам його волю.

— В чому його воля?

— Щоб ми покаялися. Щоб любили свого Творця і ближнього свого. Щоб жили у покорі перед владою, бо всяка влада — від Бога. А в тобі видно гординю. Чи не темним духом ти посланий?

— Не збагну твоїх слів, людино в золотому вбранні. Всесвіт — поле для вільної, радісної дії. Навіщо ж спокута, покора? Кому, за віщо? Ваші кайдани, ваші темниці — у вашому серці. Ви вільні, ніхто не тримає вас у в’язниці...

— Заткніть йому пельку! — крикнув священик. — Це не янгол небесний, а опришок гірський. Єретичні думки, підбурливі розмови. Негоже вам, людоньки, слухати його! Ведіть до війта, хай він розбереться!

Мене схопили міцні руки селян. Я міг би звільнитися, навіявши їм ілюзію, проте хотілося знати, що люди діють в таких випадках, яка їхня влада, куди вона веде мислячих істот. Тому я піддався і покірно пішов до війта. Були нудні розмови з старим, обмеженим чоловіком, він нічого не втямив. Потім — поліція у великому місті, згодом — в’язниця. Мене допитували, глузували з моїх слів про далекі світи, про вільних зоряних істот, вимагали назвати спільників-опришків, з якими я буцімто зв’язаний. Згодом мені набридли такі порожні бесіди, якось вночі я приспав вартових і вийшов на волю. Зі мною втекло кілька заарештованих опришків. Я знову опинився в горах, поміж приязними, сумними смереками...

Майнула думка: може, повернутися до рідного світу?! Навіщо збурювати серця чужих істот бажанням, які ще не народилися в їхньому розумі? Навіщо їм моя істина, коли вона не визріла на земному ґрунті, не стала власним прагненням? А потім — прийшли хитання, сумніви. Невже в цілім світі не знайдеться душі, котра жадає полетіти до нового вирію? Невже ніхто не зважиться прокласти невидимий шлях до Краю Свободи? Не може такого бути!

І я залишився, Марічко, на твоїй планеті. Блукав горами, лісами, доки зустрів твого тата — Агійо. Прийшло рішення: найкраще мандрувати з цирком. Бачити різні країни, людей, вивчати душу мислячих істот, їхню історію, уподобання, сподівання. Мати можливість зустріти щось несподіване. Тепер ти знаєш головне, Марічко, хто я, звідки, чому я тут...

ВТЕЧА — Дружив я з гусеницею, — хвалився черв’як-дощовик товаришеві. — І знаєш, що вона вдіяла? — А що? — Обплуталася якоюсь павутиною, закрилася в лялечці, нікого не впускала... — Мабуть, вона збожеволіла!
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату