ПІТЬМА ВОГНИЩА НЕ РОЗПАЛЮЄ...

У лабіринті віків

Минали дні, тижні, місяці.

Гейя забула все, час минав калейдоскопом тіней. Вона пірнула у глибину тієї криниці, звідки текла потужна ріка квіткового розмаїття. Від травинки до травинки, від квітки до квітки, від дерева до дерева передавалася естафета довір’я, щирості, любові. Дівчина в самозаглибленні зрікалася своєї виключності, вливала почуття й мисль у потік зеленого дива, жадала стати своєю у океані нового буття. Проте діалоги з квітами, деревами й травами обмежувалися приємними, але якимись розмитими загальниками, принципово нової інформації Гейя не могла здобути. Чи, може, вона має оволодіти новим ступенем взаєморозуміння? Адже мислення людини полонене віковими штампами власного самообману. Хіба доречно квітам нав’язувати свою «логіку», свої світоглядні напрямки? Що спільного у напрямках наших еволюцій? Де критерій єдності? Чи може флора підказати такий критерій? Якщо зможе, то це має знати центр Рослинного Царства. Чи є такий центр у зеленого дива? Де він може бути?

Гейя запитала про це у незабудки, у троянди, у верби, у шипшини. Рослини мовчали. Нарешті почулася відповідь при контакті з багатовіковим дубом:

— Те, про що ти питаєш, корінь нашої сім’ї. Хто ж оголює корінь? І що станеться після цього?

Дівчина розгублено запитала:

— Як же сягнути мені ясності й глибини у дружбі з рослинами? Хто допоможе?

— Ти сама даєш відповідь, — мовив дуб. — Ясністю дружби, глибиною почуття. Дивні ви, люди. Промовляєте слова, ніби уві сні. Шукаєте річ, котру тримаєте в руках. Той, кого ти назвала Людиною-Квіткою, зумів увійти в нашу спільноту. Чому б тобі не повторити цей крок? Він знає те, про що ти питаєш. Матиме право — скаже тобі. Зустрінься з ним...

— А як?

— Стежка в тобі. Ти вже чула про це...

Гейя почала палко кликати Фітогомо. Рвала серце надією, посилала думку понад віками, ткала містки спільності, любові, спорідненості. «Де ти, таємничий, легендарний, казковий друже? Мрія ти чи реальність? Як розбудити час, що розділив наші епохи?»

Психополе вібрувало тривогою, в душі вирували потоки фраз, голосів, думок людей, тварин, далеких світів, проте весь цей калейдоскоп сплітався у невиразне, неозначене полотно. Голос Людини-Квітки не виокремлювався з ріки буття, не відгукувався на її поклик.

У ці дні блискавицею різонула по серцю вість про трагедію з Раданом. До її криївки на луках прибігли товариші з Трипільської школи і повідомили, що учитель в психоколапсі, що він досліджував проблему ПСІЛ-мандрів у часі, що ототожнювався з образом Джордано і не зумів своєчасно вернутися назад. Лікарі в розпачі, життя учителя на волосинці.

— Де він? — запитала дівчина, відчуваючи, як незримий струмінь енергії потрясає все тіло.

— У Верхньодніпровському пси-центрі.

Гейя мовчки зібралася, покинула свій курінь і того ж вечора була біля нього. Вона збагнула серцем єдине, невідкладне рішення. Бути з ним на цій смертельній межі. Бо без нього світ стане пустелею...

Перше пробудження Радана було шоком, ударом для Гейї. Він не впізнав учениці. І не лише її, а й довколишнього світу. Запитав про день, про вік, про назву планети, де він опинився. Ніби прибулець з іншого світу. Навіть тіні Раданової не залишилося в свідомості тієї істоти, котра вернулася в двадцять перший вік після небезпечного експерименту.

Тяжко. Невимовно болісно. Реальність насміхається над нами. Пишаємося знанням глибин матерії, Космосу, генетичних структур, а безсилі перед загадкою свідомості, що складає підвалину особи. Віками змагалися за форму, за тіло, ігноруючи основне— невидиму сутність буття.

Приходив головний лікар пси-центру Боривітер, з ним ще кілька незнайомих фахівців. Переглядали записи діагностичних комплексів, спостерігали за динамічним відображенням фізіопсихомоделі організму Радана на екрані. Прислали для Гейї зміну — біляву мініатюрну дівчинку — сестру милосердя. Вона чергувала по дві-три години, решту часу Гейя забирала собі.

Минуло три доби.

Хворий не виходив з колапсу. Серце, дихання, динаміка решти внутрішніх органів поверталася до норми.

Надвечір Гейю викликав до екрана Інформу Крон. Стримано привітався, пильно глянув у дівочі зіниці.

— Мені Боривітер про все сказав. Ти прекрасно вчинила, що поспішила сюди.

— Не треба про те, — спалахнула дівчина. — Краще говорити про нього...

— Добре, Гейє, — похвалив Крон. — Давай про нього. Які новини?

— Свідомість не повертається. Організм одужує.

— Очікуй. Як тільки він отямиться, починай діяти. Тобі Боривітер все оповів?

— Так. Але я не збагну одного...

— Що саме?

— Психогенокомплекси кожної нормальної людини зберігаються у Світовому Інформатора! При несподіваній смерті індивіда ми відтворюємо його. Чому ж...

— Чому не відтворюємо Радана? — підхопив Крон. Потерши долонею щоку, заперечливо похитав головою. — Це неприпустимо. Річ у тім, що є, хай і незначний, відсоток ймовірності, що тонка структура Раданової свідомості не буде відтворена. Якби йшлося про спортсмена, садівника, техніка...

— Ви гадаєте, що вищі поверхи свідомості не записані в Інформблоці індивіда? — здивувалася Гейя.

— Є підозра, що їх навіть неможливо записати, — зітхнув Крон.

— Чому? Хіба інформація не універсальна?

— Далеко не так. Уже віки тому дослідники визначили, що є розум лабіринтний, а є розум- блискавиця. Є інтелект, а є інтуїція.

— Це ми вчили, — кивнула Гейя.

— Отож. Лабіринтний розум, сформований буденною реальністю, піддається запису. Розум-блискавиця невловимий, немов жар-птиця з казок. Скоріше всього, вій належить вищим рівням ноосфери, а не особі, і діє лише тоді, коли індивід свідомо контактує з ним. Якби в нас був прямий контакт з ноосферою...

— Розумію, розумію, — засмутилася дівчина. — Отже, треба чекати.

— Не лише чекати, — м’яко зауважив Крон, лагідно всміхнувшись їй. — Кликати його, благати... готуватися до зустрічі з ним...

Щока дівчини запаленіла. Вона вдячно глянула на знаменитого вченого, який схвально сказав:

— Знаю, ти зробиш все. Даю тобі всі повноваження. Найвище повноваження — твоя любов. Навчай Радана заново, ніби перед тобою істота іншого світу, відтворюй для нього весь плин світоконструювання сучасності. Втямила?

— Якось незручно... говорити Раданові т є, що він давно знав, чому він навчав нас...

— Радана нема! — суворо заперечив Крон. — Пам’ятай про це. Є лише оболонка Раданова і психоідея Джордано Бруно. Від того й того — лише пунктири. Психосуть учителя в глибокому колапсі, на поверхні свідомості лише той шар ноосфери, що замкнув колапс. Цей шар треба наситити інформацією, характерною