— Хочеш підштовхнути мене в колію твого учителя? Гадаєш, я не розумію? Такої книги я не писав. Свої пам’ятаю... «Таємниця Пегаса». «Бенкет на попелищі». «Про героїчний ентузіазм». «Про безкінечність». І багато інших... А скільки я ще не встиг написати!.. Ти читала бодай що-небудь з того, що я назвав?
— Я все читала, мій друже. Все, що написав Джордано. Він воістину став безсмертним...
— Отже, правда, — прошепотів хворий. — Я йому правду тоді сказав.
— Кому?
— Інквізиторові. В останню ніч перед стратою...
— Що ти йому сказав?
— «Живе — житиме, тлінне — зітліє...» Як прекрасно, що навіть віки безсилі супроти
— Невже я для тебе... зовсім, зовсім
— Дарма, — заплющив очі хворий. — Ось... поруч... лише простягни руку... холодна стіна темниці. Чую скрипучий голос жорстокого гостя... інквізитора... Ми з ним так довго бесідували на прощання. І не треба зусиль, щоб згадати свої мандри по Європі... глуми, насмішки, дискусії, спека, мороз, голод, холод... Все ясно, зримо. Можу описати навіть пам’ятні скелі на шляху, розмови з випадковими людьми... Дитинство пам’ятаю... Малесеньке містечко Нола, неподалік від Неаполя. Моє ім’я Філіппо, це вже пізніше я назвався Джордано, як став ченцем. Тато мій — Джованні Бруно — тримає хлопчика за руку, ми з ним піднімаємося на Везувій, поміж буйноквіттям. Гора димує, нагадує, що в ній киплять втаємничені сили. Тато оповідає дивні легенди, пов’язані з Везувієм. Про Спартака, про страшну загибель Помпеї. Я дивлюся на далекі блакитні обрії, мені гарно, казково... Де ж я знайду поміж тими яскравими спогадами твого учителя, дівчинко?
Гейя пригнічено мовчала. Хворий розплющив очі, взяв її за руку.
— Не сумуй. У нас нема іншого шляху... як розбудити
— Добре, учителю. Тільки одне запитання. Що б ти хотів знати — хронологію подій чи якісь інші метаморфози світу? Що тебе цікавить в цих п’яти віках?
— Основне, — подумавши, твердо мовив Радан. — Битва з торжествуючим звіром. Є така книга у мене. Читала?
— Читала, учителю.
— Ти збагнула, про що я питаю?
— Так. Тебе цікавить динаміка духовного поєдинку. Я згодна, що в цьому суть світової історії. Ми завтра побуваємо там, де з тобою палили вогнище. Може, багаття допоможе розбудити твою пам’ять. «Вічне те, чого немає...» Це рядок з твого вірша...
— «Вічне те, чого немає», — повторив хворий. — Дуже близькі мені слова.
— Хай же вічність нашепче тобі ту казку, якої чекаю я... і не лише я... Тебе чекає весь світ. Чуєш, Радане?..
З покрівлі пси-центру вони вилетіли вдвох на магнетоні в передсвітання. Радан дивувався всьому, немов дитя: гармонійним обрисам літального апарата, подібного до сочевичного зерна, легкій повітряній архітектурі лікувального комплексу, природно поєднаного з розкішним краєвидом дніпровських круч, чорному компактному пульту керування, де мерехтіли багатоколірні іскорки сигналів. А коли апарат зірвався з місця і поніс їх до хмар, з грудей учителя вихопився крик захоплення:
— О розуме людський! Недарма я переконував людей, що саме Божество втаємничене в мислячій істоті! Гейє, це ж повернувся благословенний вік титанів! Все можливо, все доступно!
Усміхнена дівчина, ввімкнувши систему прозорості стінок магнетона, з радістю спостерігала, як Радан повертався то ліворуч, то праворуч, вигукуючи:
— Яка чарівна ріка! Як вона зветься?
— Дніпро, Радане! Твоя рідна ріка!
— А отам... що за чарівне місто?
— Трипілля! Там школа другого циклу, де я навчалася. Інколи сюди навідувався й ти... учитель, відомий всій Землі...
— Відомий всій Землі, — ніби бездумно повторив хворий. Потім знову загукав: — А там... на обрії... величні споруди, золоті бані... Що там таке?
— Київ. Прадавнє місто русів... столиця України...
— Читав, чув, — замислено сказав Радан. — Проте не пощастило побувати. Героїчна козацька земля, славетна у всій ойкумені. Ух ти! Куди це ми падаємо?
— Не падаємо, учителю, а знижуємося. Не турбуйся, автоматичний пілот діє ідеально, нам ніщо не загрожує...
— Дивина! Чудо! — шепотів хворий, кутаючись у квітчастий плед. — Це мені сниться... Я потрапив у край небесних геніїв. Бачу заспокійливі сновидіння... А там, що це таке? Білокрилі кораблики...
— Яхти для прогулянок, Радане. Ще в двадцятому віці ріки всієї Планети були засмічені, загиджені, в їхніх водах плавало тисячі брудних, гримлячих кораблів, швидкісних лайнерів. Насувалася катастрофа, люди очікували апокаліпсису, бо глибини сфери життя безнадійно спотворилися... А нині — глянь! Всюди — тиша! Все-таки розум одужав. Проте не захоплюйся! Загроза життю не подолана, спокій лише на поверхні... Обережно! Ми прибули...
Дніпровські кручі наблизилися, виросли. Заколихався берег, зрівноважився, завмер. Радан заплющив очі, ніби прислухався до втаємниченого голосу душі. Дівчина не турбувала його.
— Ти кажеш... ми з тобою тут зустрічалися? — пошепки озвався він.
— Недавно, Радане. І бесідували про заповітне...
— Дивно. Свідомість мовчить. Імла... Білий туман... Позаду — гримить минуле... за тонким покривалом, тільки торкнися його... і загуркоче буря... А спереду — порожньо...
— Ходімо, Радане. Нас чекає вогнище.
— Ходімо, дівчинко...
Вони виступили з люка магнетона на шовковисту, пухнасту траву. Під горбиком, де приземлився апарат, вирувала прозора течія Дніпра. Вгорі нависали кручі Правобережжя, зарослі чагарями, плакучими вербами, соснами. На Лівобережжі, над смугою синіх лісів сходило багрове кружало сонця.
Радан глибоко вдихнув ранкове повітря, помилувався білими вітрилами прогулянкових яхт, що виднілися в промоїнах туману над річковим плесом. Потім завважив, що Гейя порається біля маленької галявинки, складаючи в її центрі купку хмизу. Підійшов до неї, сів на один з плескатих каменів, загорнувшись у плед.
— Якось прохолодно... Мене лихоманить...
— Запалимо вогнище, ти зігрієшся, учителю.
— Це відбувалося тут?
— Тут, Радане. Це твоє улюблене місце. Ти гуляв завжди самотньо, налив багаття. А одного разу... я теж наблизилася сюди, гуляючи. Співала пісню. Тобі сподобалися слова пісні. Ти запросив мене до вогню...
Вона чиркнула запальничкою, язички полум’я застрибали між гіллям, блакитний димок цівкою піднявся над горбиком.
— Мені сподобалася пісня, ти кажеш? А яка пісня, про що?
