ПІТЬМА ВОГНИЩА НЕ РОЗПАЛЮЄ...

для Радана. Тоді подібне прагнутиме до подібного, до ототожнення... Це єдина можливість розімкнути психолабіринт. Будь-який ризик щодо Радана неприпустимий. Ти знаєш чому?

— Боривітер казав. Проблема втечі дітей...

— Так. Радан має очолити цей напрямок. Готується Світовий Форум. Без нього все ускладниться... Пам’ятай, Гейє, що від тебе залежить дуже багато. Перед тобою стіна, про яку ми нічого не знаємо. І треба знати, чи так ми стукаємо в ту стіну, чи почує нас Радан, замурований в лабіринті?

Спантеличена дівчина мовчала. Крон все ще зволікав вимикати зв’язок. Тяжко зітхнувши, втомлено, по-батьківському промовив:

— Треба приборкувати гординю, дівчинко моя. Ми неуки щодо зв’язку між віками, поколіннями. Є лише декларації, психомоделі філософів, романтиків, соціологів, футурологів. Є лише гіпотези... А місток... живий місток для душ — відсутній. Смерть обриває будь-який смисл естафети. Доки нема монолітної свідомості Цільної Особи, котра б об’єднала різні покоління й віки, нема й розумного сенсу... і вектора поступу... Можливо, саме поєднання психостанів різноісторичних осіб у одній людині — шлях до такої єдності? Хто скаже?.. Я інколи замислююся над тим, що божевілля, яке ми вважаємо патологією, — є катастрофічна спроба єства ступити на шлях всеохоплення... спроба, що ніколи не завершувалася успіхом... — Крон помовчав і задумливо додав: — А може, й завершувалася... Та світ не розумів цього. Нищив таких одинаків, як хворих, або обожнював, творив їхнім ім’ям культи, або спалював на вогнищах інквізиції, розпинав на хрестах... — Вчений засміявся, махнув рукою, ніби обрубуючи нитку розмови. — Розбазікався. Вибачай. Отже, я не прощаюся. Чекаю добрих вістей щохвилини... щомиті...

...

Гейя задрімала, зморена багатодобовим чергуванням. Крізь сон відчула, що хворий заворушився. Сторожко розплющила очі.

За широкими вікнами палати спалахували блискавиці, з Лівобережжя котилася гроза, відлуння громів розсипалося в ущелинах дніпровських круч, понад широким плесом ріки. В ніжно-зеленому сяйві стін вирізьбилася постать учителя, він зводився на ліжку, спантеличено оглядаючись. Завмер, прислухаючись до гримлячої стихії.

Дівчина підхопилася з крісла, ступила крок до нього. Радан завважив її, лагідно кивнув.

— А... Це знову ти, ласкава дівчинко?

— Я, Радане. Твоя вірна учениця Гейя...

— Гейя, Гея... Наша велика Мати... Так ти казала, що це Гея? Мені не примарилося?

— Так, учителю.

— І минуло майже півтисячі літ. Як же я тут опинився? Такий немислимий прорив... Я гадав, що смерть у ту страшну епоху... дасть мені право й силу... полинути до інших світів, до мудрих братів біля далеких зірок... А ти кажеш... Гея...

— Я поясню, Радане... Я все тобі оповім...

— Для мене все довкола незнайоме. Цілком чужа планета...

Гейя взяла його схудлу руку в свою гарячу долоню, погладила пальці.

— Кожне дитя народжується на незнайомій планеті, приходячи з таємниці... Хіба не так, учителю? А потім... вона стає своєю...

— Дивно сказано, — вражено глянув на неї Радан, ніби вслухаючись у зміст промовленої фрази. — І прекрасно. Велика правда... Кожній дитині належить не лише пізнати... а й полюбити цілий Всесвіт... щоб можливо було жити в ньому...

Гейя схвально закивала, заворожена глибокодумністю його афоризму.

— Ти мимохіть сказав дивну, істинну мисль. Полюбити, пізнати Всесвіт... щоб жити в ньому. Вічно жити можна лише там і тоді, коли світ пізнаний і... полюблений. Тоді смерть — реакція ненависті. Людина не встигає полюбити й пізнати. Її геть викидає з світу несумісність...

— Я це відчув тоді, — гірко прошепотів Радан, глянувши пильно в її очі, — коли вони... коли мене...

— Заспокойся, учителю. — Дівчина обняла його за плечі. — Та пора давно минула. Тепер — все інакше...

— Інакше? — з притиском запитав Радан. — Ти гадаєш, що час кудись пропадає? Щезає? Ось вона тут... моя палаюча мить...

— Учителю, — рішуче скрикнула Гейя, відсторонюючись від нього. — Ось глянь сюди, глянь на себе... — Кинувшись до стіни, вона ввімкнула посилене світло, потім відслонила штору, за якою холодним оком заблищало дзеркало. Він ступив, похитуючись, кілька кроків, побачив своє відображення. Здивувався. — Ну, тепер ти розумієш?

— Що я мушу зрозуміти, дівчинко?

— Що Джордано й ти — різні особи. Джордано був невисокого зросту, чорноокий, чорноволосий...

— Коли мене вели до вогнища... я вже був сивий...

— Але порівняй, Радане... Ти високий, плечистий, ясноокий. Тобі лише сорок років... Як же це може бути?

Він, тримаючись за стіни, повернувся до ліжка, втомлено ліг. Гейя поправила подушку, потім знову пригасила світло. Після довгого мовчання учитель запитав:

— Рим ще є?

— Є, Радане, — усміхнулася ласкаво дівчина. — Рим же вічне місто. Таким і буде... як архітектурний заповідник...

— А інквізиція? — напружено зсунув брови учитель, ніби прислухався до тих зловіщих слів.

— Інквізиція — анахронізм, — знизала плечима Гейя. — Хіба що іносказально... символічно... така інквізиція є завжди в душах інволюційних, нерозкритих, невихованих... Так ти учив нас, своїх учнів...

— Так, так. Розумію. Тонка іронія. Проте мені не до іронії, дівчинко, не до витончених софізмів. Я розгублений. Мушу знати; що ж зі мною сталося? Ти допоможеш мені?..

— Все, що ти захочеш.

— Ти кажеш — я твій учитель... Що моє ім’я... як ти назвала мене?..

— Радан...

— Хай буде так. Хай Радан... Проте в моїй пам’яті жодного знаку звідси. Будівля, барви, характер думки... події, час... все інше, інше... Колись у в’язниці... а сидів я там біля семи років... мені приснився сон.. Якесь боріння, переслідування... Потім я проломлюю стіну, а за нею — чарівний, гармонійний світ. Зникають переслідувачі, довкола тиша... Я йду — обірваний, розтерзаний, насичений клекотом недавнього протистояння. Дивуюся. Бачу білі, рожеві споруди. Чисті, спокійні, ніби намальовані божественною уявою. На сходах мені стрічається дівчина, вітається, цілує в щоку. Я знаю — вона рідна, близька, але не можу згадати. Дівчина плаче, заспокоює: «Ти згадаєш, згадаєш». Питаю: «Як же я житиму там, де відсутня будь- яка дотичність?» — «Любов, — каже вона, — любов відкриє браму пам’яті...»

Я дивувався тим снам, не міг збагнути — до чого вони? Тепер щось подібне. Може, й це сон, Гейє?

— Хіба ми відаємо, що таке сон, учителю? — тамуючи сльози, ніжно озвалася дівчина. — Є багато дослідників, які вважають кожне сновидіння — фрагментом якоїсь цільної реальності, котра поки що недосяжна в сукупності...

— Гарна думка, — загорівся Радан, звівшись на ліжку. — Я про це навіть писав...

— Коли? — з надією запитала Гейя.

— Тоді. Півтисячі літ тому. — Хворий нахмурив брови. — В якій же книзі я писав про це? В пам’яті все переплутано...

— «Структура ноосферного поля»? — тихенько підказала вона.

Радан гостро глянув на неї, посварився пальцем.