NS2:href='#n60' type='note' xmlns:NS2='http://www.w3.org/1999/xlink'>[60]бо це має відбуватися там, де не тільки вже не існуватиме будь-яких істот, а й самої фізики. Все це дискусія про потойбічне життя, замаскована фізичною термінологією. Або якась «Philosophy Fiction», за аналогією до «Science Fiction».[61]Під філософським прикриттям приховується міф, у цьому я вбачаю лише signum temporis, та й годі.
Зрозуміло, що після цього дискусія спалахнула як пожежа. Під кінець Раппопорт несподівано підвівся з «іще однією гіпотезою». Вона була така оригінальна, що хочу її переказати. Раппопорт відстоював тезу, що різниця між «штучним» і «природним» не є цілковито об’єктивною, не є чимось даним як абсолют, — вона відносна і залежить від пізнавально прийнятої системи координат. Скажімо, субстанції, які живі організми видаляють в процесі обміну речовин, вважаються природними продуктами. Якщо я з’їм забагато цукру, його надлишок виводитимуть з організму мої нирки. Чи «штучний», чи «натуральний» цукор у сечі, залежить від моїх намірів. Якщо я навмисне з’їв стільки цукру, щоб потім видаляти його, бо механізм цього явища мені відомий і наслідки таких дій мною передбачені, то його наявність у сечі «штучна», а якщо я наївся цукру тільки тому, що мені закортіло солоденького, його наявність «природна». Це можна довести. Якщо хтось досліджує мою сечу і якщо я відповідним чином домовився з ним, наявність цукру, яку він виявить, може мати значення інформаційного сигналу. Цукор означатиме, наприклад, «так», а брак цукру — «ні». Це буде процес символічної сигналізації, найвищою мірою штучний, але тільки
Після такого вступу Раппопорт завдав головного удару. Припустімо, що біологічна еволюція може йти двома шляхами: або вона створює окремі організми, з яких потім виникають розумні істоти, або, в іншій своїй формі, створює «нерозумні», однак, надзвичайно високоорганізовані біосфери; назвемо їх «лісами живого м’яса» чи вегетацією відмінного від земної типу, яка у процесі довготривалого розвитку опановує навіть ядерну енергетику. Проте еволюція опановує її не так, як ми — технологію побудови ядерних реакторів чи бомб, а так, як наші тіла «опанували» обмін речовин. Тоді продуктами метаболізму стають явища променевого типу, а в подальшому — навіть нейтринні потоки, що становитимуть лише «виділення» таких планет і організмів на них і які ми одержуватимемо власне у вигляді «зоряного коду». В цьому випадку йдеться про цілком природний процес, бо ті організми не мали наміру щось комусь посилати, повідомляти, і струмені випромінювання — лише неминучий наслідок їхнього обміну речовин, «емісія виділень». Але може бути й так, що про їхнє існування інші організми-планети зуміють довідатися завдяки таким, залишеним у просторі, «слідам». Тоді це буде різновид сигналізації між ними.
Раппопорт додав, що його гіпотеза добре узгоджується з властивими науці засадами: адже наука не поділяє явища на «штучні» й «природні»; він з цього й виходив. Гіпотезу, принаймні в принципі, можна перевірити (відкриттям або самих «нейтринних організмів», або лише їх теоретичної можливості), бо вона не відсилає нас до «інших світів».
Не всі збагнули, що та гіпотеза не була лише вдалим підтвердженням винахідливості її автора; адже в принципі можна передбачити і обчислити довільний тип обміну речовин, виходячи з даних фізики та хімії; але, виходячи з тих же даних, неможливо передбачити чи вирахувати культуру, в умовах якої певні істоти пишуть і посилають «нейтринні листи». Це явище іншого, нефізичного характеру. Якщо цивілізації говорять різними мовами, й між ними значна різниця у розвитку, у найліпшому випадку «менш обізнані» вилущать з одержаного повідомлення лише те, що в ньому є «фізичного» (чи природного; це однаково). Нічого більше вони не зрозуміють. І справді, за достатньої розбіжності між цивілізаціями ті самі поняття, якщо вони навіть функціонують у обох культурах, означають абсолютно різні речі.
Поміж іншими обговорювалося й питання, раціональна чи ні можлива «цивілізація Відправників», — байдуже, існує вона чи її, за Сінестером, вже нема. Втім, хіба можна вважати раціональною цивілізацію, стурбовану тим, що буде в «наступному Космосі», через тридцять мільярдів років після її загибелі? Якою має бути навіть для страшенно багатої цивілізації ціна, оплачена долею живих істот, щоб вона могла стати біля керма Великої Космогонії? Те саме, зрештою, стосується і «животворного ефекту». Можна вважати, що для них усе це є раціональним, — тобто, що немає незмінного для всіх цивілізацій значення «раціональності».
Після закінчення тієї наради кільканадцять її учасників зібралися у Белойна і до пізньої ночі розмірковували вголос, — якщо навіть Сінестер з Лірні й не переконали нас, зате напевне долили масла у вогонь, що вже почав був пригасати. Обговорювалося те, що виклав Раппопорт. Він доповнив і поглибив сказане, й перед нами постала неймовірна картина гігантських біосфер, які, «передаючи» в Космос, не знають самі, що роблять; то була невідома нам наступна фаза гомеостазу, поєднання життєвих обмінних процесів, що, дійшовши до джерел ядерної енергії, своєю могутністю починають дорівнювати енергії Сонця. Біофільність їхніх «нейтринних виділень» ставала достеменно подібною до діяльності рослин, які наповнили земну атмосферу киснем, уможливлюючи життя іншим організмам, що не знають фотосинтезу, — але ж трава дала нам шанси існування без усякого наміру! Жаб’яча Ікра й уся «інформаційна» сторона листа ставали, таким чином, продуктами надзвичайно складного обміну речовин. Жаб’яча Ікра перетворювалася на різновид відходів, на шлак із структурою, залежною від планетарного метаболізму.
Коли ми з Дональдом поверталися до готелю, він сказав, що почувається, по суті, ошуканим: повідок, на якому ми бігаємо по колу, трохи попущено, але загалом наше становище не змінилося — ми так само зв’язані, скуті. Ми були свідками яскравого інтелектуального фейєрверку, та коли він згас, залишилися ні з чим. Може, навіть щось у нас і одібрано, — вів далі Дональд, — бо перед цим ми досягли consensus omnium[62]щодо «листа», у конверті якого виявили трохи піску (так він назвав Жаб’ячу Ікру). Поки ми віримо в те, що одержали лист, хай навіть незрозумілий, хай таємничий, — саме знання про існування Відправника має автономну вартість. Але коли виявляється, що то, може, й не лист, а якісь кривулі, що нічого не означають, — нам не залишається нічого, крім піску… і нехай він навіть золотоносний, ми почуваємося вбогими, — більше того, обікраденими.
Я думав про все це, коли залишився сам. Силкувався збагнути, звідки, власне, береться в мені та певність, яка дає мені змогу відкидати позиції, відмінні від моєї, хоч і підкріплені поважними аргументами? Адже я все ж таки був переконаний, що ми одержали «лист». Для мене дуже важливо не цю мою віру передати читачеві, — не в цьому річ, — а те, на чому вона грунтується. І якщо це мені не вдасться, я не повинен був писати своєї книжки. Бо саме така її мета. Людина, котра, як я, дуже довго, багато разів, на різних фронтах науки, билася над проблемами розгадування «шифрів Природи», справді знає про них більше, ніж здатні умістити в собі її пригладжені математичні публікації.
І, спираючись на ці інтуїтивні знання, яких іншим передати не можна, я засвідчую, що Жаб’яча Ікра із своїм резервуаром ядерної енергії, з ефектом «переносу детонації» мала обернутися в наших руках на зброю, бо ми сильно й нестримно цього прагнули. Те, що нам не пощастило, випадковим бути не може. Адже надто багато разів таке вдавалося в інших ситуаціях, отих «природних». Я чудово можу уявити собі істот, які передали сигнал. Вони сказали собі: зробімо його таким, щоб ті, хто ще до цього не готовий, не зуміли його розшифрувати; маємо бути ще обережніші — хай навіть помилкове прочитання не дасть їм того, що вони шукають і в чому їм слід відмовити.
Атоми й галактики, планети й наші тіла системою подібних застережень отим Кимось не були забезпечені, тому ми й відчуваємо всі прикрі наслідки відсутності Когось. Наука — частина Культури, безпосередньо дотична до світу. Ми виколупуємо з нього шматочки й поглинаємо їх — не в тій послідовності, яка найбільше нам потрібна, бо ніхто її зичливо для нас не визначив, а в тій, яка регулюється тільки опором самої матерії. Атоми чи зірки не мають жодних аргументів і не можуть чинити нам опір, коли ми вигадуємо моделі їхньої будови, не забороняють нам доступу до знань, можливо, смертельно небезпечних. Усе, що існує поза людиною, подібне до мертвяка, котрий не може мати ніяких мотивів. Проте з тієї хвилини, коли не сили Природи, а сили Розуму спрямовують до нас послання, становище цілковито змінюється. Того, хто послав «лист», спонукали до цього міркування, безперечно, щодо життя небайдужі.
З самого початку я найбільше боявся непорозуміння. Я був певен, що нам не прислали знаряддя вбивства, однак усе свідчило, що ми отримали опис якогось знаряддя, — а добре відомо, як ми вміємо їх застосовувати. Навіть людина для іншої людини є знаряддям. Знаючи історію науки, я не уявляв собі, що можна створити досконалий захист від надуживань. Адже всі технології є цілковито нейтральні, та кожній ми зуміли приписати як мету — смерть. Під час отієї несерйозної, але розпачливої конспірації, певна річ, наївної, та інстинктивно необхідної для нас, я збагнув, що на Відправників покладатися не можна, бо вони не передбачили того, що ми помилково зробимо з інформацією. Забезпечити від перекручень те, що заплановане свідомо, я вважав реальною справою, — але
