не те, що було нашою помилкою чи нашим заповненням прогалин неправильними підстановками. Бо ж навіть природа, яка протягом чотирьох мільярдів років учила біологічну еволюцію уникати «помилок», діяти під знаком усіх можливих застережень, не перекрила всіляких бічних стежинок життя, його завулків, не гарантувала від вивихів, помилок, «непорозумінь», — це підтверджує сила-силенна відхилень у розвитку організмів чи хоча б наявність такої хвороби, як рак. Проте тільки-но Відправники домоглися свого, вони залишили далеко позад себе навіть неперевершену для нас досконалість будови біологічних систем. Однак я не знав — бо звідки ж міг знати! — що їхні розв’язання, кращі за біологічні, так усебічно надійні, забезпечені перед втручанням невтаемничених.
Тієї ночі, у великому залі інвертора, над покресленими аркушами паперу я не тільки тому відчув раптову млість і мало не знепритомнів, не тільки тому мені потемніло в очах, що жах, який нависав наді мною довгими тижнями, зненацька розвіявся, але й тому, що в ту хвилину я майже на дотик відчув Їхню велич. І збагнув, у чому полягає і чим може бути Цивілізація. Ми думаємо про ідеальну гармонію, про етичні цінності, про піднесення над власними недоліками, коли чуємо це слово і пов’язуємо його з тим, що в нас найкраще. Але Цивілізація передусім є знанням, яке усуває зі сфери можливих саме такі поширені в нас ситуації, коли найсвітліші уми з мільярда розумних істот напружено шукають шляхів до загальної загибелі, мусять робити те, чого не хочуть, чому чинять опір, — бо не мають іншого виходу. Самогубство — теж не вихід; чи хоч на волосину змінився б подальший хід робіт, чи не було б нашестя металевої сарани з неба, коли б ми обидва відібрали собі життя? Якщо вони передбачали такі ситуації, я не можу витлумачити цього інакше, ніж тільки так, що вони або колись були, або, хтозна, й зараз ще є подібними до нас.
Хіба я не казав на початку цієї книжки, що тільки істота, закорінена в зло, відчуває, яку здобуває свободу, коли робить добро? «Лист» був, його послали, він упав на Землю до наших ніг, він падав на неї нейтринним дощем, коли мезозойські ящери черевом орали болота серед лісів карбону, коли палеопітек, згодом названий прометейським, обгризаючи кістку, побачив у ній першу палицю. А Жаб’яча Ікра? Я здогадуюсь, що це, хоч і карикатурно перекручені нашим невмінням і незнанням, — але й нашим однобічно звихнутим деструктивним знанням, — фрагменти того, що було закладено в листі, заради чого його було послано. Я переконаний, що його не кинули в космічний морок, немов камінь у воду. Він був задуманий як голос, чиє відлуння повернеться, — якщо голос почують і зрозуміють.
Своєрідним побічним продуктом правильного прийому мав бути зворотний сигнал, який повідомив би Відправникам, що зв’язок налагоджено, і водночас сповістив би, де це сталося. Я можу тільки неясно здогадуватись про механізм, який здійснив би це. Енергетична автономія Жаб’ячої Ікри, оте її спрямування на саму себе ядерних реакцій, що тільки підтримують стан, який робить їх можливими, і більше ні для чого не придатні, — це доказ і ознака нашої помилки, бо найбільше, чого ми досягли, було відкриття ефекту такого ж загадкового, як і здатного в зовсім інших умовах вивільнити, сконцентрувати й кинути назад у простір імпульс великої сили. Так, ефект Трексу, відкритий Дональдом Протеро, при правильному прочитанні коду реалізувався б як зворотний сигнал, як відповідь, спрямована до Відправників. Це пояснює для мене його фундаментальний механізм — дія, перенесена з найбільшою космічною швидкістю, енергія будь-якої величини, перенесена на будь-яку відстань. Ця енергія, певна річ, має служити не знищенню, а передачі інформації. Той вигляд, в якому перед нами постав Трекс, був наслідком деформації закладеного у нейтринний потік повідомлення під час його синтезу. Помилка виникла з помилки, — інакше й бути не могло. Мене й досі дивує їхня всебічність, хоч вона й цілком логічна, — адже вона звела нанівець навіть потенційно згубні наслідки помилок; більше ніж помилок — зумисних зусиль, спрямованих на те, щоб обернути зіпсоване знаряддя на вбивче вістря.
Метагалактика — це величезний мурашник психозоїків. Цивілізації, що відрізняються від нашої тільки певним відхиленням напрямку розвитку, але, як і ми, ще не об’єднані, борсаються у внутрішніх суперечностях, спалюють свої ресурси у братовбивчих війнах, — протягом тисячоліть знов і знов силкуються розгадати код, так само безуспішно, як і ми; так само намагаються дивовижні уламки знань, здобуті під час тяжкої праці над загадкою, переробити на зброю, й так само, як і нам, їм це не вдається. Коли ж у мені зміцніла певність, що все відбувається саме так? Важко сказати.
Тільки найближчим — Айворові, Дональду — я це розповів, і вже перед остаточним виїздом з селища поділився цими думками — моєю «приватною власністю» — з уїдливим доктором Раппопортом. Усі вони, дивна річ, спочатку притакували, з помітною втіхою й розумінням, а потім, подумавши, говорили, що, — як на даний нам світ, — занадто гарне ціле складається з моїх здогадів. Можливо. Що ми знаємо про цивілізації, кращі від нашої? Анічогісінько. Отож, може, й не випадає малювати таку картину, на якій ми фігуруємо десь під рамою, як ганьба всієї Галактики чи як один з ембріонів, застряглих у переймах пологів, що тягнуться віками, або, врешті, якщо вжити порівняння Раппопорта, — як плід, хоч у сповитку й досить гарний, але близький до того, щоб задушитися власною пуповиною. Тією, яка є відгалуженням культури й висмоктує життєві соки знань з природної плаценти.
Я не можу навести жодних неспростовних доказів на користь мого переконання. В мене їх немає. Неможливо вказати у зоряному коді, в його інформації на те, що засвідчило б — його створено для істот, в якомусь розумінні кращих за нас. А може, тривалий час принижуваний, не бажаючи цього, але виконуючи команди Істерлендів та Іні, я вимріяв собі за образом і подобою власних ідеалів єдино досяжний для мене відповідник святості, міф про Благовіщення й Одкровення, який, відчуваючи свою провину, відкинув через неуцтво й злу волю?
Якщо людина опановує процеси керування атомами й планетами, світ стає беззахисний перед нею, бо вона може тоді маніпулювати ним, як захоче. Хто воює, в уяві тоне. А йдеться ж про те, щоб уява стала вікном, відчиненим у світ. Два роки ми досліджували невідоме з кінця, з результатів, що линули на Землю. Пропоную розглянути все це з протилежного боку. Чи можна, не втрачаючи здорового глузду, припустити, що нам надсилають загадки, різновид інтелектуальних тестів, шаради галактичного походження? Таку точку зору я вважаю абсурдною; складність тексту не була шкаралупою, яку належало розбити. Послання — не для всіх; у цьому я твердо переконаний. Насамперед, воно не призначається для цивілізацій, що стоять на нижніх сходинках суто технічного прогресу, адже ясно, що давні шумери чи люди епохи Каролінгів не змогли б навіть помітити сигналу. Проте, чи можна обмежити коло адресатів критерієм технічного розвитку?
Озирнімося назад, гляньмо в минуле. Замкнений у кімнаті без вікон колишнього атомного полігону, я не переставав думати про те, що й велику пустелю за мурами селища з навислим над нею темним небесним склепінням, й усю Землю пронизує безнастанно, година за годиною, століття за століттям, епоха за епохою безконечний потік невидимих частинок, який несе повідомлення, що потрапляє також і на інші планети сонячної системи, на інші планетні системи, в інші галактики, що потік той у невідомі часи вислано з невідомої космічної безодні — і що так є насправді.
Це переконання визріло в мені не без внутрішнього опору — надто суперечило воно всьому тому, до чого я звик. Водночас я бачив усе наше починання, великі колективи вчених, — за ними обережно наглядала держава, громадянином якої я є; обплетені підслуховувальною мережею, ми мали налагоджувати зв’язок із космічним розумом. По суті, то була ставка у глобальній грі; у плеяді сили-силенної криптонімів, що переповнюють бетонні нутрощі Пентагону, в якомусь архіві, на якійсь полиці, в одному з реєстрів, під грифом «таємно», витиснутим на течці, з’явилося ще одне скорочення — операції Master’s Voice, — немов уже в зародку позначена божевіллям спроба приховати й ув’язнити те, що вже мільйони років заповнює безодні Всесвіту, — з метою витиснути з нього, як кісточки з лимона, інформацію смертельного змісту.
Коли ця спроба не була божевіллям, — значить, божевілля взагалі немає й бути не може. Отже, Відправникові йшлося про певних істот, певні цивілізації, але не всі, навіть не всі з технологічного кола. Які ж цивілізації були справжніми адресатами? Не знаю. Скажу лише: якщо, на думку Відправників, їхня інформація нам не призначалася, то ми її і не зрозуміли б. Я маю до них велику довіру — бо вони нічим її не підважили.
Однак, чи не могло все це бути лише низкою випадковостей? Напевно, могло. Хіба не випадково відкрито сам нейтринний код? І чи не міг він, у свою чергу, виникнути випадково? Чи він не випадково лише утруднює розпад великих органічних молекул, не випадково повторюється; зрештою, й Пан Мух утворився з нього внаслідок щасливого випадку. Тож це може бути. Випадок може спричинитися до такого завихрення хвиль прибою, що після відпливу на гладенькому піску з’явиться глибоко відтиснутий слід босої ноги.
Скептицизм — це як постійно підсилюване багаторазове збільшення у мікроскопі: спершу чітка, картина врешті-решт розпливається, бо не можна побачити деяких кінцевих елементів; їхнє існування можна довести лише теоретично. Втім, після закриття Проекту світ іде далі своїм шляхом. Мода на висловлювання вчених, політиків і «зірок» дня про космічний розум минула. Жаб’яча Ікра надається до використання, отже, бюджетні мільйони не витрачені марно: над опублікованим кодом може тепер сушити голову будь-хто з легіону маніяків, які до цього винаходили perpetuum mobile і розв’язували задачі про трисекцію кута; крім того, кожному не заборонено вірити в те, що йому більше до вподоби. Тим паче, що ця віра, так само, як і моя, не має жодних практичних наслідків. Адже я не перевівся нінащо. Я такий самий, як і
