Не можу пояснити чому, але цi слова полегшили моє замiшання. Я прочитав їх ще до того, як збагнув, що мої очi заплющенi.
Мiстечко називалося Трой, i той випас обiцяв бути для нас не менш гостинним, нiж була сiножать у Феррiсi. Але у Феррiсi я вiдчував певний спокiй, а тут повiтря немовби загусло вiд напруги, що менi аж нiяк не подобалось.
Полiт — ця чи не єдина в життi наших пасажирiв пригода — був для мене повсякденним дiлом, що його тепер затьмарював отой незбагненний неспокiй. Моєю пригодою був цей дивовижний чоловiк, неймовiрний спосiб, у який вiн примушував лiтати свiй бiплан, i чудернацькi слова, що ними вiн послуговувався для пояснень.
Жителi Троя були приголомшенi чудесними польотами «Тревел-ейра» не бiльше, нiж був би я, коли б почув, як ополуднi задзвонив котрийсь iз мiських дзвонiв, що мовчав останнi шiстдесят рокiв. Вони просто не вiдали, що на їхнiх очах дiється неможливе.
— Дякуємо за полiт, — казали вони.
— Оце i все, чим ви заробляєте собi на життя?.. Хiба ви нiде не працюєте?..
— А чому ви обрали таке маленьке мiстечко, як Трой?..
— Слухай, Джеррi, твоя ферма не бiльша за коробку вiд черевикiв!..
Пополуднi в нас було чимало клопоту. Багато людей приходило полiтати, i ми мали заробити багато грошей. I все ж таки внутрiшнiй голос пiдказував менi: виплутуйся з цiєї халепи i тiкай звiдси. Я не раз нехтував такi попередження ранiше i потiм завжди шкодував.
Близько третьої години я заглушив двигун: треба було заправляти бак, i я двiчi сходив з двома п’ятигалоновими канiстрами по автомобiльний бензин до колонки Скеллi. Зненацька мене наче вдарило: я ж iще жодного разу не бачив, щоб «Тревел-ейр» заправлявся пальним. Шiмода не заливав бензином бак свого лiтака вiдтодi, як ми зустрiлися в Феррiсi, i я на власнi очi бачив, як вiн лiтав на цiй машинi сiм годин i вже розпочав восьму без краплини бензину чи масла. I хоч я знав, що вiн добра людина й не завдасть менi лиха, я знову злякався. Якщо ви поставите собi за мету суворо ощадити пальне, до мiнiмуму збавлятимете оберти, а сумiш для крейсерської швидкостi буде гранично збiдненою, то й тодi ви зможете утримати «Тревел-ейр» у повiтрi лише п’ять годин. Але не вiсiм. I яких — безперервних зльотiв i посадок.
Тим часом як я наповнював бензином бак у центральному вiдсiку i заливав ще кварту масла в двигун, Шiмода й далi без угаву лiтав та лiтав. На полi вишикувалася черга охочих, i вiн видимо не хотiв їх розчаровувати.
Я вибрав хвилину, коли вiн допомагав черговому пасажировi та його дружинi залiзти до передньої кабiни. Чимдуж намагаючись, щоб мiй голос звучав спокiйно i незворушно, я запитав:
— Доне, як у тебе з пальним? Бензин потрiбен? — Я стояв бiля крила з порожньою п’ятигалоновою канiстрою в руцi.
Вiн поглянув менi просто в очi й спохмурнiв, видимо спантеличений, так наче я запитав, чи потрiбне йому повiтря, щоб дихати.
— Нi, — вiдказав вiн, i я вiдчув себе недолугим учнем iз задньої парти. — Нi, Рiчарде, нiякий бензин менi не потрiбний.
Це мене роздратувало, бо я ж таки трохи розумiюся на авiацiйних моторах i пальному.
— Ну гаразд, — ущипливо мовив я, — а може, трохи урану? Вiн засмiявся й одразу ж полагiднiв.
— Нi, дякую. Я заправився ним торiк.
Вiн знову залiз до пiлотської кабiни i вирушив зi своїми пасажирами в новий надприродно уповiльнений злiт.
Найдужче менi хотiлось, щоб люди одразу ж повернулися до себе додому, а ми швиденько забралися звiдти геть. Пасажири там чи не пасажири — а менi треба тiкати. Все, чого я прагнув, то це злетiти i знайти велике вiльне поле якомога далi вiд людей, щоб просто сидiти там, мислити i записувати в бортовому журналi, що зi мною сталось, а потiм спробувати вiдшукати В цьому бодай якийсь сенс.
Поки Шiмода приземлявся, я вийшов з «Флiта» трохи розiм’яти ноги. Тодi пiдступив до його кабiни й потрапив у струмiнь повiтря вiд пропелера потужного мотора.
— З мене досить, Доне. Налiтався донесхочу. Тепер поживу сам собi. Приземлюся десь далеко вiд мiста i трохи перепочину. А з тобою лiталося непогано, весело. Може, ще колись побачимось. О’кей?
Вiн i оком не змигнув.
— Зроблю ще один полiт, i рушимо разом. Бачиш, на мене чекає хлопчина.
— Гаразд.
Молодик покiрно сидiв у пошарпанiй iнвалiднiй колясцi, яку прикотили до поля вiд самого мiстечка. Вiн справляв враження розламаної на шматки iстоти, що її впресувала в сидiння якась невiдома сила надтяжiння. Проте вiн бажав полiтати. Товклися там i iншi люди. Душ сорок чи п’ятдесят. Хто сидiв у машинах, а хто стояв поруч i з вiдвертою цiкавiстю чекав побачити, як Дон витягатиме хлопця з коляски й пакуватиме до лiтака.
Та Дон цим не переймався.
— Хочеш злетiти?
Калiка всмiхнувся спотвореною усмiшкою i закивав на всi боки.
— То й злетимо, а чого ж, — мовив Дон спокiйним тоном тренера, що звертається до гравця, який засидiвся на лавi запасних i якому саме настала черга виходити на поле. Якщо, озираючись назад, i шукати в тiй хвилинi чогось дивовижного, то це була напруга, з якою вiн це сказав: наче й недбало, але водночас владно, так, щоб той молодик зараз же пiдвiвся й самотужки забравсь до лiтака, i то без будь-яких виправдувань. А все, що сталося по тому, справляло таке враження, нiби хлопець тiльки грав роль калiки й тепер закiнчував свою останню сцену. Достоту як у театральнiй виставi. Принаймнi такий вигляд усе те мало збоку. Оте надтяжiння враз зникло, так мовби його нiколи й не iснувало. Хлопець вискочив з коляски, як корок з пляшки шампанського, i, зачудований сам iз себе, побiг до лiтака.
Я стояв поруч, i до мене долинув його голос.
— Що ви зробили? — шепотiв вiн. — Що ви
— Ти збираєшся летiти чи нi? — запитав Дон. — Плата — три долари. Грошi, будь ласка, наперед.
— Я лечу! — вигукнув молодик.
Шiмода не допомагав йому залазити до передньої кабiни, як вiн звично робив це з iншими пасажирами.
Люди повиходили з автомобiлiв. Навколо розлiгся приглушений гомiн багатьох голосiв. А потiм запала тиша. Вiдтодi, як одинадцять рокiв тому вантажiвка шубовснула з моста у воду, цей молодик не ступив самостiйно жодного кроку. I тепер вiн нагадував дитину, яка зробила собi крила з простирадла.
Зрештою вiн видряпався до кабiни i ковзнув у крiсло, недоладно вимахуючи руками, неначе вони були призначенi для того, аби ними бавитись.
Перед тим, як хтось iз натовпу спромiгся вимовити бодай слово, Дон натиснув на акселератор i «Тревел-ейр» покотився просто в небо, плавно обминаючи дерева й майже прямовисно беручись угору.
Чи може хвилина бути щасливою i водночас моторошною? Так! Хвилини йшли одна за одною. Тут був i безмежний подив з чудесного зцiлення калiки, що, судячи з вигляду, цiлком на це заслуговував, i водночас тривожне передчуття чогось лихого, що мало статися, як тiльки тi двоє спустяться на землю. Натовп наче зав’язали у тугий вузол чекання, а це не вiщувало нiчого доброго. Хвилини спливали, i всi очi свердлили маленький бiплан, який безтурботно ширяв собi у сонячних променях, i глухе насильство нуртувало, накопичувалось i рвалося назовнi.
Виписавши в повiтрi кiлька вiсiмок, «Тревел-ейр» почав знижуватись по компактнiй спiралi й пролетiв над огорожею, мов забарна й гуркiтлива летюча тарiлка. Якби Дон керувався здоровим глуздом, то випустив би свого пасажира десь далi вiд натовпу, хутко злетiв би собi й зник у небi. Тим часом людей прибувало. Якась жiнка бiгла до мiсця, де мав сiсти лiтак, штовхаючи перед себе ще одну iнвалiдну коляску.
