І нема нам спочинку, нема вороття,
Ми в дорозі, ми гості, – ні поля, ні плуга.
Нас жене по світах вічна спрага буття,
У завершеність форми не втілена туга.
Ми не знаємо, хто ми. Ми – сни у віках.
Мов крізь пальці, проходим крізь час і природу.
Ми лиш глина покірна у бога в руках,
Котру ліплять, але не випалюють зроду.
Зупинитися! Бути! Зажевріть теплом!
Ось до чого ми прагнем у вічній тривозі.
Але прагнення ці – лиш міраж, лиш фантом,
Що ніколи не стане спочинком в дорозі.
ПОСТУПКА
У непохитних душі не прозріли,
Дратують їх шукання наші ревні.
Що світ плаский, – у цьому вони певні,
А третій вимір – це вже підозріло.
Бо й справді, як жилося б нам печально
Яку мороку мали б не одну,
Якби цей світ, крім вимірів звичайних,
Та мав ще й третій вимір – глибину.
То, щоб стояти твердо на землі,
Скасуєм третій вимір взагалі!
Бо сумніватись в істинах неґречно,
І якщо вглиб дивитись небезпечно,
То третій вимір зайвий, безперечно.
АЛЕ МИ ТУЖИМ ПОТАЙ…
Тягар буття не давить нам на плечі,
І наших мрій реальність не зімне.
Це існування наше неземне –
Як танець фей навколо порожнечі.
Наш світ ясний, у нас немає долі.
Є лиш ума забави чарівні.
Але як страшно тужить в глибині
Кривава праніч варварства й сваволі!
В кружлянні мрій, в гармонії симетрій,
Легкі, як німби інопланетян, –
О, як ми тужим потай за життям
З вогнем зачать і таїнствами смерті!
ЛІТЕРИ
Ми інколи беремся до пера
І звично пишем літери і коми,
Які відомі кожному. Це гра,
Що має здавна правила й закони.
Але, якби побачив їх дикун
Або людина з місяця, – дивами
Для нього був би знаків цих табун,
Це біле поле, всіяне словами,
Кабалістичним плетивом чудним
В химерних візерунках алфавіту
Тоді, мабуть, постав би перед ним
Страшний і незбагненний образ світу.
Були б там роги, ноги і хвости,
Рослини, змії, птиці й поторочі.
І, вражений до сліз, до німоти,
Він би читав їх, як сліди воронячі.
І в цих відбитках найрізніших мов,
У цьому хмизі втіленого звука
