Побачив би, як жевріє любов,
Палає гнів, обвуглюється мука.
Він би жахався, плакав, і тремтів,
І переляк вишіптував, як знахар,
Збагнувши безмір зоряних світів
У мікросвіті цих графічних знаків,
Де стільки літер нижуться в рядки,
Такі чіткі й однакові, що навіть
Життя і смерть, кохання і ненависть
Стають подібні, наче двійники…
І врешті б він, бурмочучи закляття,
Той білий аркуш кинув у багаття,
І, при багатті мирно задрімавши,
Повірив би, що чарів тих нема вже,
Що весь той жах розвіявся, минув,
І аж тоді б він, певно, усміхнувся,
І аж тоді б з полегкістю зітхнув.
ЧИТАЮЧИ ДАВНЬОГО ФІЛОСОФА
Те, що було ще вчора над усе,
Найвищий досвід, наймудріша теза, –
Тьмяніє раптом і втрачає сенс,
Як партитура без ключа й діеза.
І побудова гарна і струнка,
Що в ній було доцільне все і вічне,
Безладно розпадається, зника,
Мов губить враз ядро своє магічне.
Так і обличчя, любі нам колись,
Такі прекрасні, юні і відверті,
В печалі зморщок тінями взялись
І визрівають, блякнучи, для смерті.
Так у душі і захват, і порив,
Ледь спалахнувши, гасне, і натомість
Приходить жаль, що все ж це до пори,
Як щось одвіку вкладене в свідомість.
Та над цією прірвою розрух,
В долинах смерті, де сама трагічність,
В кромішній тьмі пручається наш дух,
Долає смерть і світиться крізь вічність.
ОСТАННІЙ ГРАВЕЦЬ У БІСЕР
Сидить старий, схиливши сиві скроні,
Перебирає бісер на долоні.
А навкруги – руйновище країни,
Повзучий плющ повився на руїни,
Гуде бджола. І над добром і злом
Лунає лиш приглушений псалом.
І той, що був колись такий славетний,
Ніким не перевершений гравець
В грі символів, мандрівник і митець,
Мав розум вільний, гордий і шляхетний, –
Старий, самітний, головою срібен,
Тепер він став нікому не потрібен.
Юнак до нього труд свій не приносить,
Магістр його на диспут не запросить.
Минуло все. Нікого вже немає.
Ні тих духовно вишуканих кіл,
Ні храмів тих, ні касталійських шкіл,
Нема вже їх… Старий відпочиває
Серед руїн. Над ним пливуть хмаринки.
В його руках барвисті намистинки.
Вони – як ієрогліфи печалі,
Що так колись багато означали!
Життя урвало ниточку хистку.
Тепер це тільки скельця кольорові,
Синенькі, білі, жовті, пурпурові,
Вони тихенько котяться крізь пальці
Старечих рук і губляться в піску…
