Емблем і формул дивні менуети.
Все оживало в образах письма,
Питало шлях і стежечку зміїсту –
У невтолимих пошуках ума
Нової форми і нового змісту.
І от коли, засліплений тим всім,
Я очі звів перепочити трохи,
І тих книжок беззвучний клавесин
Мені лунав, – почув я тихі кроки.
Тут ще хтось був. З ченців хіба котрий.
І я подумав: певно, архіварій.
Він щось робив, і в паузі тривалій
Дивився я: що ж робить той старий?
Він брав побожно кожний фоліант,
Читав книжок позолотілі спинки,
Тих дивних назв сліпучі золотинки,
А потім їх, як свічку, задував
Безкровним ротом. І стирав їх пальцем,
Ті назви плоду з гілочки добра.
І зовсім інші, інші! – архіварій цей
Писав єдиним розчерком пера.
Ну, думав я, яка робота ловка!
Дмухне старий – немає заголовка.
Так він ходив, і назви ті підмінював.
І тихий острах серце мені стис.
І був зловісно вище розуміння
Його роботи потаємний смисл.
Збентежений і збитий з пантелику,
Я взявся знов за книгу ту велику.
Але чомусь, зненацька потьмянівши,
Ті літери не сяяли мені вже.
І кожне слово з крони до коріння
Було – як сіре, знічене створіння.
Воно двоїлось, блякло, розсипалось,
Зникало десь у плетиві оман,
Немов під ним сторінка розступалась,
І западали літери в туман…
В цю мить десь тихо брязнули ключі.
Відчув я руку в себе на плечі.
Це був старий. Півкроку, може, тільки
Тепер було між мною і між ним.
Підвівся я. Мороз пройшов по тілу,
Немов війнуло вітром крижаним.
Він взяв мій том, і мало я не скрикнув:
Він назву стер і з цього манускрипта.
Німі слова пручалися, як міми,
Летіло все в стрімкому монтажі –
Невічних істин вічні видозміни,
Старих пустель новітні міражі.
Він їх стирав, писав і знову нищив.
Я не питав у нього ні про що.
А потім він забрав перо і книжку
І, слова не промовивши, пішов.
СЛУЖІННЯ
Колись були володарі побожні,
Котрі в полях освячували плуг,
Високу віру і високий дух
В людській душі підтримати спроможні,
Що знали мову сонця і грози,
Що їх законам був за оборонця
Той, що тримав над світом терези
Життя і смерті, місяця і сонця.
Але урвався той священний ряд.
Лишився рід людський напризволяще,
В марноті днів згубивши все найкраще,
Без вівтарів, і святощів, і свят.
Та не урвалась пам’ять про ті дні,
І ми повинні крізь марноти світу
Нести високу святість заповіту,
Навіки в притчі втілену й пісні.
Колись, можливо, зміняться часи,
По самі вінця темрявою повні, –
Почує сонце наші голоси,
Ми принесем дари йому жертовні.
