ДО ОДНІЄЇ ТОККАТИ БАХА
Правічна тиша і правічний сон…
І враз крізь пітьму, як сліпучий зонд,
Пробився промінь. Пронизав безмежність.
Із хаосу вихоплює світи.
І розтинає прірву чорноти
На день і ніч, життя і протилежність.
Вдихає душу божому рабу,
Снагою зел запліднює природу,
Бажанням дії, боротьби і плоду.
Вливає небо в чашу голубу.
І творить світ живий і неповторний,
І славить все той промінь животворний.
А потім він у безмір лине знову,
Шукаючи свою першооснову,
Крізь ті світи, які він сам створив, –
Молінням рук, простягнутих угору,
Любов’ю, гнівом, обрисом собору, –
Це боротьба, це щастя, це порив!
СОН
Гостюючи колись в монастирі,
Я, коли всі були вже на відправі,
Зайшов до книгосховища. Старі,
Грубезні книги в шкіряній оправі
Стояли там рядами при стіні.
Ну, що ж, ченці – то здавна люди книжні.
Але у вічі кинулись мені
Тих фоліантів назви дивовижні.
Я взяв один, – і що читаю там?
«Останній крок до квадратури кола».[55]
О, думав я, в цій книжці мисль не квола!
Або таке: «Як скуштував Адам
Ще й з древа іншого[56]…» Але з якого, боже?
Із дерева життя?! То він безсмертний, може?
Ну, думав я, це ангелпокровитель
Заніс мене у цю святу обитель!
Вечірній промінь втомленого сонця
Упав на книги з косого віконця.
Дивлюсь: одна із райдужним обрізом
Вся аж дзвенить тривожним вокалізом.
Беру, читаю напис той: «Наука
Про відповідність кольору і звука».
Я відчиняю книги ті, як брами,
І цілий світ співає кольорами!
І так мене ця вразила ідея,
Що я почав здогадуватись, де я.
Бо, що за том я тут не вибираю,
Все свідчить: я – у книгозбірні Раю!
Тут відповідь на всі мої питання,
Тут всі плоди із дерева пізнання,
І всі мистецтва, і науки точні,
Усіх досліджень дані остаточні.
І, що не книга, – з гарних палітурок.
Світився напис, наче порятунок.
І кожне слово з крони до коріння
Було – як біла блискавка прозріння
Для тих, кому відкрилась вища суть.
Я книгу взяв тремтячими руками.
В ній сторінки аж сяяли рядками.
І, сам себе не знавши до пуття,
Мікрочастинка в космосі ніяка,
Я осягнув той вищий сенс буття,
Що десь лежить у сфері зодіака.
Побачив раптом, наче з висоти,
Скарбів духовних розсипи всесвітні,
Прадавніх знань незлежані пласти,
Нових гіпотез паростки тендітні,
Нектар ілюзій, досвіду полин,
Гіркі плоди марнот і шанолюбства.
Я подолав за декілька хвилин
Тернистий шлях здороженого людства.
Це був такий натхненний марафон!
В очах мигтіли числа й силуети,
Калейдоскопи символів і форм,
