Був у Полтаві. Святкували 150-ліття «Енеїди». Як полтавчани люблять
Котляревського, як пишаються з того, що він їхній, полтавський!
Дивна річ — безсмертя! Не знаю, чим пояснити молодість творчості Котляревського!
Яка ясність! Така вже прозорість, що аж ахаєш! Було багато «Енеїд» — і в руській, і в
німецькій, і у французькій літературі. І всі померли! А «Енеїда» Котляревського живе, квітне і 150 літ дає свіжий аромат! В чім річ?
І як приємно, коли полтавський «лорд-мер» квітне.
Розпочинає мітинг, і я бачу, як він радіє, що йому припало щастя — одкрити мітинг
150-ліття «Енеїди». Я не знаю, хто він, робітник чи селянин, — я бачу в його очах радість.
А він же ж, він же ж народ! Цього ви від нього не одберете! Ні! Він хоче, щоб усі
радувались, як радується він! Котляревський — наш, полтавчанин! А я — голова міста
Полтави! Все було в Полтаві: і Петро І, і Котляревський, і Короленко, — і от він, він
наслідник, спадкоємець всієї слави полтавської, всієї історії (аж страшно!) — і він бере це
все «как должноє», бо він — народ! Він — молодий, веселий, «искрящийся», бо він —
народ! Слава народові, що так уміє оберігати славу, традиції, все!
Яке благородство!
Дивився я, стара вже людина, і думав: та хіба ж можна вмерти? Ніколи!
Я не знаю, чи в нас, у письменників, обраних, вибраних, інженерів людських душ, —
невже серед нас можуть бути люди, байдужі до таких явищ?
Заприсягаюсь, що вони не письменники! Вони можуть писати книги, видавати
романи, але... це не те!
Треба любити, треба підтримувати їх, треба знаходити їх.
І любити!
Любити, між іншим, — це дуже тяжка робота!
Дай боже, щоб ніколи не вгасала в мені любов до них, до народу!
Буде любов — буду я! Не буде любові — на смітник!
Одсвяткували «Енеїду». І залишилась вона, як і була, молода, весела, хороша...
І житиме вона ще віки і віки...
Судилось бути мені спадкоємцем Котляревського. Остап Вишня... Одного хочу: щоб, не дай бог, не принизити своєю роботою Котляревського. Не можу, ясна річ, аналізувати
свою роботу! Це хтось ізробить. Скажу тільки — працював чесно!
Полтаву зруйновано страшенно!
Одбудують, розуміється, та, на жаль, уже такої Полтави не буде.
Новий народ — нова Полтава.
А народ — новий!
І слава новому народові!
Т. Г. Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілий народ, цілу націю.
Що це — бідність?! Ні, це якраз велике багатство нашого народу, коли одна людина
підставляє свої могутні плечі за цілий народ! Який же він могутній — народ наш! Умирав
уже, царі його додавлювали, а він узяв та й дав Шевченка! І ожив народ, і розцвів народ!
Бо — він народ!
І став народ поруч свого великого брата, народу руського. Як рівний!
Коли входиш у літературу, чисть черевики!
Не забувай, що там був Пушкін, був Гоголь, був Шевченко!
Обітри черевики!
Одного хочеться — не принизити Шевченка, не принизити Пушкіна, не принизити
Котляревського, і Горького, і Коцюбинського, і Грабовського, і всіх... всіх...
Полтава. «Наталка Полтавка» в Полтавському театрі. За своє життя я багато бачив
«Наталок». Я бачив Заньковецьку, Садовського, Саксаганського, Затиркевичку, Борисоглібську, Ліницьку, Загорського, Мар'яненка, Чичорського, Юру, Романицького, Крушельницького, Гірняка, Бучму... Я, мабуть, усіх бачив.
А от такого возного, як у Полтаві Золотаренко, я не бачив. Скільки благородства, скільки любові до возного.
