некультурний, але я це мушу сказати. Я був у кіно на «Павлові».
А колись я був на «Мічуріні».
У мене принаймні таке враження: «Павлов» — чудесно, але це фотографія в дії.
«Мічурін» — це справжнє кіномистецтво.
Мені було дуже боляче, що майстри не донесли Павлова на (як його сказати?!) п'єдестал мистецтва. У чім же ж річ?! Очевидно, не... (перебили думку мою...). Очевидно, Павлов, його інтелект, його робота, його енергія подавили майстрів кіно. По-моєму, Павлова треба подавати народові як ідею, а не як оператора (дуже талановитого!) собак.
Отак, як подав Довженко Мічуріна. Фільм як фільм, дуже цікавий, потрібний і т. ін., але
нам, що цінять мистецтво як (отут уже трудно!) чинник, що веде нас до комунізму, того, що
зробили у «Павлові», замало.
Дуже багато треба мені писати, щоб довести те, що є в моїх думках, у моїх мислях,
— треба було б написати цілий науковий трактат, наукову роботу... Ви уявляєте собі, який
би цей «трактат» був (не можу писати цього, бо це буде непристойно!), — а трактат би був
справді не... той... не... — ну як би вам сказать? — неприлишний (у слові «неприлишний»
обов'язково треба писати не «ч», а «ш»).
Оце я про «Павлова».
І в «Павлові», і в інших фільмах, на жаль, більше випирає не «Павлов», а «Я»
(режисер). Це, як казала моя баба, нехорошкувато!
Рвач. Провчителював він п'ятдесят з гаком років. Йому сімдесят п'ять літ. Влаштувався він
сторожем у трамвайно-тролейбусному тресті. Дали йому там хибарку при гуртожитку.
І от тепер, щоб когось уселити в тій хибарці, старого вчителя викидають з посади, з
кімнати і т. д.
Його, розуміється, не викинуть, не образять...
Для чого це я пишу?
У нас, видимо, ще єсть «бездушне», холодне таке ставлення до людей...
Що це?! Типове це для нас, для нашого часу?!
Ні!
Якийсь там ізнайшовся зам директора тресту N, що в його піднеслася рука на
старого вчителя...
Бувають такі...
Я написав лисга директорові тресту і подзвонив зам міністра комунальних справ.
У відповіді я зразу відчув, що N — це «ісключеніє»...
Для чого я це занотовую?
«Горе» старого вчителя Федосія Івановича Рвача принесло мені велику радість.
Я не знаю, яким чином дізналися його учні про те, що я включився «в боротьбу» за
Федосія Івановича, — та зразу ж до мене дзвінки по телефону:
— Спасибі! Спасибі, що заступилися за Федосія Івановича! За нашого вчителя!
І яка ж у мене була радість, що люди не забувають своїх учителів...
Найвища!
Робіть так: сьогодні Пушкіна, а взавтра Шевченка.
Або навпаки!
Яка насолода!!!
