картоплю, драв горобців (а правильно — горобці!), била мене мати віником і
навіть горнятками череп'яними кидала в голову. Спасибі матері!
Потім — освіта. Розірвана освіта (перший учитель Іван Максимович Мовчан, старий
дід — і він бив нас лінійкою по руках, а я б тепер, коли б мав змогу знайти ту лінійку, я б її
поцілував!).
Потім з Павлушки вийшов Остап Вишня. Письменник. Так як же ж я не буду вдячним
за віник і за горнятко матері, за лінійку — вчителеві І. М. Мовчанові?
І я — вдячний.
Сьогодні (вісімдесят п'ять літ йому) — свіжий, ясний, творчий!
Що, дорогі тт. художники?!
Богомаз?! Іконописець?! Не наш?!
Хлопчики ви мої! Якби у вас було стільки майстерства, сили, уміння, як у Їжакевича,
— як би ми з вами продвинули вперед наше мистецтво! Їжакевич... От уже в кому
втілилося горьківське: «Талант — робота!»
Яку гору труда перевернув І. С. Їжакевич! Міліарди труда!
І став, зробився національним художником! Може, навіть несвідомо.
Чую галас: «Націоналізм!» Це — на мою адресу!
Ех, дітки мої! Навіть формально це до мене не чіпляється!
Оті дурні, що кричать «націоналіст!», не розуміють і ніколи не зрозуміють, що я зумів
об'єднати любов до мого народу з любов'ю до всіх народів світу!
Я, між іншим, боявся цього. Я думав, що сива шапка зневажливо дивитиметься до
тюбетейки!
І який же я був радий, коли відчув, що тюбетейка така ж мені рідна, як сива шапка.
А я — я говорю чесно! — на це не сподівався! Говорю одверто.
І от нате вам: і шапка, і тюбетейка рідні...
а) по-перше — папір,
б) по-друге — думки.
Як нам переказували, — папір у нас єсть. І багато. Сподіваються, що ось-ось у
письменників, котрі хотять бути талановитими і справжніми письменниками, будуть і
думки...
Як же ж тоді збагатиться наша література! Це вже потім: переказують, що думки для
письменників експортуються з Донбасу, Кузбасу, Сибіру, Ленінграда і т. ін.
Ох і запишемо ж!!!
7
поети всіх народів, всього людства, бо вони, крім своєї геніальності, ще й кришталево
чесні.
Зло — найбільше — космополітизму в тому, що вони молодим не давали ходу.
Вони, захопивши всі провідні посади в літературі, позбивали на протязі кількох
десятків років усі молоді паростки літературні!
Ось у чім найбільше зло!
Те, що вони нас «ущемляли», — то ще не так страшно!
Ну, не видали, зарізали одну-дві книжки Остапа Вишні — ну що ж? Остап Вишня —
є Остапом Вишнею...
А от коли молодий приходив до цих спекулянтів і вони його своїм «авторитетним»
окриком приголомшували, — оце страшно!
А скільки таких було!
