Але нам, старим, що робити?
А ви знаєте, я, що ніколи не фізкультурив, я цілком серйозно тепер жалкую...
І коли повз мене біжать (крос), коли я дивлюсь на футбол, на легкоатлетів, — я
захоплююсь!
Я б і сам побіг!
І я б зробив це ще... краще!
та садити гопака, і не того, в кого прізвище на «ко», — а того, хто бажає добра
українському народові, хто сприяє його матеріальному й духовному розвиткові.
Хай його прізвище на «ов» чи на «ий», хай він співає «Во саду ли, в огороде», чи
«Будьте здорови, жявіце багато», або танцює камаринського чи лявониху, — я з ними і
танцюватиму, й співатиму з особливим захватом. Бо ото й є справжні українці.
Про його святкування і т. ін.
Я говорю: «Не треба!», «Навіщо?!»
І бачу, що кожний, кому я це говорю, думає:
«Так, так! «Скромничає»... Молода піч колупає...» А мені так не хочеться, от їй-богу, не хочеться ніякого з приводу мого 60-ліття «буму». Не в моїм це характері! Не вірите? А я
прошу вас: повірте!
Коли іноді Вишня «окрисювався», вимагав до себе уваги і т. ін., — то це було тільки
тоді, коли Вишня був представником радянської літератури. Для літератури і в ім'я
літератури. А шістдесят літ — це моє, особисте. Не треба!
усмішку, хорошу, теплу усмішку, у радянського народу!
Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся!
Але як це трудно!
Для літератури, по-моєму, треба перш за все — чесність.
Потім уже геній, талант, здібність і інші атрибути літератури.
Тоді буде література!
збірки в «Крокодилі».
Невже ніхто не розуміє, що мене аж ніяк ця справа не турбує? Видадуть —
видадуть! Не видадуть — не видадуть!
Спасибі вам усім, мої дорогі рецензенти, за вашу думку про мою роботу! Пишіть, що
хочете; говоріть, як знаєте!
Мою роботу рецензував народ!
Говорю це не хвастаючись, говорю це як факт, — схиливши свою сиву голову перед
народом
Чи зрозумієте ви, рецензенти мої, що, взявшись за літературну роботу, я ніколи не
думав про гонорар, про свою славу і про всяке таке. Я почав робити те, що, на мою думку, могло дати користь народові.
Народ — оцінив. Спасибі йому. Значить, жив я не паразитом.
Помилявся? Так! Помилявся, і дуже помилявся. Але з чистою совістю можу сказати, що ніколи не хотів пошкодити народові.
І все!
Зрозумійте (мабуть, не зрозумієте!), що, коли на виступах мене вітають слухачі, народ, я приходжу додому і падаю, знесилений, терзаючись (так, терзаючись!).
За що?! За що люблять? Я ж нічого, достойного великого радянського народу, не
зробив!