хочу, щоб вона засміялася?» ;
Кіоск... Книжковий...
Прошу свої книжки.... Одне слово про автора. Яке? Та, може, це й не слово, а жест, рух, міміка?
Сміється, уявіть собі! Стара жінка — сміється!
Ларьок... Підійшов, спитав цигарок, «Казбеку»...
Кілька питань (Яких? Хіба я пам'ятаю?) — людина сміється! Та як!
Який же, спасибі йому, у нас веселий народ!..
От і давайте: пройшов дощ, повезли Павлушку (онука) в Чигирин!
А я люблю Павлушку, онука.
І як собі хочете — люблю його, отого маленького, біленького, що щебече:
— Зім, діду, зім! Зім! Зім!
Мабуть, нам треба бути — як наші онуки, як Павлушка!
Якби ми були такими чистими, світлими, радісними, як Павлушка, — яка б у нас
була література!
Хай живе література!
Хай живе слово!
А слово в Павлушки таке:
— Девело!
Не дерево, а «девело»...
Скаже й засміється, та як засміється, розлягається й сміється:
— Девело!
А «девело» росте, квітне, розлягається, цвіте...
Бо Павлушка мій під отим «девелом» підскакує...
Хай живе Павлушка!
Хай живе «девело»!
І яка епоха! Краса медицини! Розумної, гуманної, чесної медицини! Медицини, що
любила народ!
Образцов... Стражеско!
А я мав щастя і Образцова бачити... Говорити з ним...
І досі в моїх очах стоїть благородна, велична постать професора Образцова, учителя Стражеска... Учителя, батька...
Наслідник Образцова....
Честь, славу і гордість України, гордість Києва пронесли вони, славні мужі наші —
Образцов і Стражеско!
Хай вічно живе пам'ять про славних, про мудрих, про великих...
Про Стражеска й Образцова!..
От людина, яка своєю особою прикрашала Київ.
Скільки благородства, скільки розуму, скільки серця було в цієї людини!
Скільки ця людина знала!
Скільки ця людина навчила!
Хай же ніколи не заросте стежка до його могили!
Скільки ж наш народ дав видатних людей! Я згадую тут тільки медицину: В. П. Воробйов!
В. П. Образцов!
М. Д. Стражеско!
Я. І. Пивовонський!
