Щодня, після вистави, вечеряли з артистами в «Красній»...
Не пам'ятаю, в якій п'єсі Чхеїдзе по ходу п'єси говорить шепотом...
Але цей шепіт буквально розлягався в залі громом.
Вечерявши, я запитав Марджанішвілі:
— Як ви так могли зробити, що шепіт — грім?
Поруч сидить Чхеїдзе... Красавець мужчина і лагідний, скромний, тихий...
Що сказав Марджанішвілі?
— Пускай не сделает! Убью! І поцілував Чхеїдзе...
IV
Це, мабуть, 1908 — 1909 рік.
Театр Соловцова...
Була така актриса Янова...
Ми були хлопчаками, завжди голодними, але театр ми любили до безтями (чи є таке
слово?).
І от, пам'ятаю, бенефіс Янової...
Все було спродано, все було загнано, щоб купити букета квітів для Янової...
Купили.
І мені (який же я був з того гордий!) доручили того букета піднести...
Ніколи не забуду...
Отой «привратник» провів мене до убиральні:
— Здесь вас какой-то мальчик спрашивает!
— Войдите!
І я не ввійшов, а буквально впав в убиральню і ткнув того букета...
В убиральні було багацько «панів», пам'ятаю, дуже гостро пахло...
Вона, оте саме божество, навіть не обернулася до мене...
А хлопці ж чекають:
— Ну як?
Я не знаю, що я сказав на оте «Ну як?», — мені було так боляче, так мене пекло, що
на найкращі мої (наші) почуття — навіть не обернулися!
V
От тепер гастролюють у Києві заньківчани. Хороший театр.
А я, грішний, не хвастаюсь, — я колись на зорі його роботи, ще з Корольчуком, за
столом у «Краснім ресторані» в Харкові, бідкалися, що зробити, як зробити, щоб театр не
вмер, не загинув...
Я не знаю, що саме, але щось було зроблено (чи я зробив, чи хтось ізробив), що
театр залишився, виріс і прославив нашу культуру.
І зробив це Б. В. Романицький.
І В. С. Яременко!
І тільки роботою, і тільки трудом, і тільки чесністю!
Скільки ж треба було сили, снаги, любові до театру (а значить, і до народу!), щоб
винести це все на своїх плечах, на своїй голові!
А голова (скажемо це щиро) — клалася!
По-настоящому — клалася!
І от дивлюся я на них, на Романицького, на Яременка, — такі ж чисті, такі ж свіжі, такі ж мудрі, як і колись були, за нашої молодості!
І згадую чесний, прямий, трудний і чудесний шлях театру ім. М. К. Заньковецької!
От уже не заплямували імені Марії Костянтинівни.
От уже достойні достойної!
І як радісно тепер, сивою головою киваючи, згадати про прекрасний шлях театру, про його великий труд, і основне (я це підкреслюю!) — про його чесність!
Слава Вам, мої друзі! Слава Вам, мої поплічники!
