про це
мріялося...
Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем, який кохався в літературі, сам
писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою.
Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи.щось інше, даєш йому на підпис, він
читає... Якось він мене запитав:
— А ви ніколи не пробували в: газети писати?
— Ні, ніколи.
— А ви спробуйте!
Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам'ятаю вже про що!), поніс до редакції, де мого
дописа і викинули в кошик. Залишив я думку про працю в газеті.
Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя
українських шкіл на Україні не було зовсім.
Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши дві-три зими сільської школи або
пройшовши солдатську царську муштру?
Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно: «Ни по-русски, ни по-малорусски, а так —
мало по-русски!»
Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато мені допоміг в її
вивченні.
Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав.
1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року
в Харкові, в редакції газети «Вісті ВУЦВК».
III
Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно.
Прийшов я в Харкові до редакції газети «Вісті ВУЦВК» та й кажу:
— Чи нема у вас якоїсь роботи?
— А що ви вмієте?
— Знаю українську мову!
— О! Нам такі люди потрібні!
Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль. Декотрі з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь іще не попідростала...
За найкращого знавця української мови в редакції «Вістей», крім редактора, вважалася зав.
інформвідділом (така була посада) Оксана X.
До неї було мене й направлено.
«Іспита» я склав блискуче і того ж дня ввечері вже працював як перекладач.
Почалася моя газетярська робота.
Було це, я ж кажу, 1921 року. У квітні.
А тепер уже 1954 рік!
А газетярська моя робота як почалася, так і досі не припиняється.
І, як по секрету вам сказати, і досі я вважаю себе «в общем и целом» за газетяра.
Працюю, значить, я собі в редакції та й працюю. Перекладаю собі та й перекладаю.
Вдачі я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки: по молодості сміялося весело
та розложисто.
Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт із
закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потім сам собі подумав, а чому
мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмішки, чи гуморески.
До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово «фейлетон». Пишу я це слово
через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву —
«усмішки», і це слово я люблю куди більше, ніж слово «фейлетон»...
