зброєносцем при маркізові де Карабасі. Дуже розумний був кіт, хитрун! Перейшов уже крізь сито й решето, самі знаєте. А потім він одружився, справді… З гарненькою рудою кицькою. І вони мали багато дітей. І так ішло це безперервне нявкання, аж доки на світ з’явився я.
— Як здорово! — зраділа Кирпа. — Значить, ви правнук чи праправнук Кота в Чоботях?
— Я його прапраправнук у п’ятдесятому коліні, — пояснив кіт Фелікс, — але я народився не в Європі, не думайте. Мій дідусь приїхав до Америки на кораблі Христофора Колумба і став американцем. Адже ви всі знаєте, хто такий був Христофор Колумб, я сподіваюся?
— Аякже! — сказав Педріньйо. — Христофор Колумб— це знаменитий мандрівник, який 1492 року відкрив Америку.
— Так, — відповів кіт, — ось із ним мій дідусь туди і приїхав. Я ще застав дідуся при житті. Це був дуже старенький дідок; він любив розповідати про свою мандрівку і як вони з Колумбом Америку відкривали.
Емілія заплескала в долоні:
— Розкажіть, розкажіть, як він розповідав! Розкажіть, як так сталося, що цей самий Колумб раптом Америку відкрив!
Кіт Фелікс відкашлявся і почав:
— Мій дідусь їхав саме на головному кораблі Христофора Колумба, що звався «Свята Марія»… їхав він у трюмі і під час усієї морської плавби не бачив нічого, крім мишей. А треба вам знати, що мишей на «Святій Марії» було більше, ніж бліх на блошливому собаці; і поки там, нагорі, моряки боролися з бурями, мій дідусь там, унизу, боровся з мишами. Понад тисячу зловив. Він так об’ївся, що вже не міг бачити навіть кінчика хвоста крихітного мишенятка. Нарешті корабель причалив до берега, дідусь піднявся на палубу і побачив під собою синє море, а напроти себе — землю, порослу високими пальмами.
— Значить, це була Бразілія! — сказала лялька. — Тут у нас все пальми та пальми, і на кожній пальмі, на самій верховині, сидить соловей-сабіа і співає.
— Побачив землю, порослу пальмами, — провадив далі кіт, не дуже задоволений, що його так часто уривають, — і на березі чимало голих індіанців, озброєних луками і стрілами. Вони дивилися на корабель так, наче побачили когось з того світу: це вперше-бо до їхнього берега причалив корабель.
— Уявляю, коли б вони побачили поїзд, — зауважила Емілія.
Тоді Колумб, — вів далі кіт, — поклав собі зійти на берег і дізнатися, що це за земля, бо не був певен, чи Це Америка, чи щось інше. Він спустив шлюпку на воду і поплив до берега. Стрибнув на берег і покликав індіанців.
Індіанці навіть не зрушили з місця, та їхній вождь поклав не боятись і підійшов до Колумба.
«Привіт!» — сказав Колумб поштиво і зняв свого капелюха з пером.
«Ласкаво просимо!» — відповідав індіанець, але капелюха не зняв, тому що не носив його.
Тоді Колумб поцікавився:
«Чи не можете ви, сеньйоре, сказати мені: оце і є та сама Америка, яку я шукаю?»
«Атож! — відповів індіанець. — Оце і є та сама Америка, яку ви, сеньйоре, шукаєте. А я знаю, хто ви! Адже ви той самий Христофор Колумб, так?»
«Це справді я. Як ви вгадали?»
«Сам не знаю, — відповів індіанець. — Як тільки ви, сеньйоре, ступили на берег, мене начебто в живіт ударило, і я сказав собі: це приїхав сеньйор Христофор, побий мене грім!»
Колумб попростував до індіанця, щоб потиснути йому руку. Індіанець обернувся до своїх товаришів, що стояли трохи осторонь, і крикнув:
«Ось нас і відкрили, хлопці! Це і є той самий Христофор Колумб, який хазяйнуватиме на нашій землі. Старі часи закінчилися. Тепер починається нове життя. І така зніметься колотнеча…»
В цьому місці розповіді граф вистромив голову з бляшанки і голосно сказав:
— Не вірте! Америку відкрито зовсім не так! Я прочитав усю історію Колумба в книзі, що стоїть на полиці у донни Бенти. Я запевняю, що кіт Фелікс усе вигадує.
— Нічого він не вигадує! — скипіла Емілія, — Так усе й було. Книжка там не була і не може знати більше, ніж дідусь сеньйора Фелікса, який сам там був і на власні очі все бачив.
— Та ця історія просто бридня! — обурився вчений граф. — Бридня якась!..
— Самі ви бридня! — зарепетувала Емілія.
І обернувшись до Кирпи, запропонувала:
— Чому б нам не заткнути графа, га?
Кирпа погодилася, що це непогана думка: вона збігала на кухню, принесла велику покришку і закрила банку, в якій сидів граф.
Коли непорозуміння закінчилися, кіт Фелікс вів далі:
— Потім були ще пригоди, а потім ще пригоди, а потім ще нові пригоди, аж поки дідусь одружився і народився мій тато, а потім мій тато одружився, і народився я.
— А де ви народилися? — запитав Педріньйо.
— Я народився у Сполучених Штатах, в місті Нью-Йорку. Я народився на сорок третьому поверсі найвищого хмарочосу.
— Хма-ро-чосу… — мрійливо повторила Емілія. — Гарна назва. На місці донни Бенти я перейменувала б нашу безрогу корову на Хмарочобушку…
— Не переривай щохвилини, Еміліє! — розгнівалася Кирпа. — Адже кіт не може так розповідати… — І, обернувшись до кота, спитала: — А ці будинки справді чешуть хмари, чи це тільки так кажуть?
— Чешуть, аякже, — підтвердив кіт, — подеколи до дір. Хмари над Нью-Йорком усі в дірках.
— Я б на їх місці підвісила хмари трошки вище, — докинула Емілія.
Кирпа затулила їй рота рукою.
— Народився я в хмарочосі,— провадив кіт, — і виховувався як вуличний хлопчисько. Поміж американських кошенят я славився як найбільший хуліган, і вже мишкам-злодюжкам я не потурав! А коли я підріс, то і на щурів напався, еге ж: і вже так ловив мишей, так ловив мишей, Що майже все мишаче населення в інше місто переїхало. І от якось спало мені на думку рушити у мандри. Пішов я на пристань і побачив там безліч кораблів — ті новіші, інші старіші. Я вибрав найстаріший корабель, зметикувавши, що на новому, мабуть, менше мишей. Ну от, значить, сів я на корабель, звичайно, без квитка, і відразу спустився в трюм. Як тільки я ввійшов, усе мишаче товариство пороснуло врозтіч і поховалося по кутках. Мені пощастило злапати тільки чотирьох. На другий день я, правда, спіймав уже цілий десяток. На третій день я спіймав двадцять мишей. На четвертий…
— …ви спіймали сорок! — сказала Емілія.
— Ні, лише тридцять дев’ять, — поправив кіт. — І так тривало п’ятнадцять днів. На шістнадцятий день я був уже гладкий, як свиня, і дав пискунам спокій. Ось тут і скоїлося нещастя.
— Яке нещастя?
— Майте терпіння. Я саме доїдав останню мишу з тих, що зловив на кораблі, коли згори почувся рев. Я піднявся на палубу — дізнатися, що сталося, і виявилося, що це реве буря, а капітан сказав, що корабель налетів на скелю і збирається тонути.
— Хай бог милує,— сказала тітонька Настасія, яка була задрімала, та цієї хвилини прокинулася, — страшна, напевно, була картина…
— Так, корабель збирався тонути, — провадив далі кіт, — він розтрощив собі носа й ковтав воду, мов губка. Матроси бігали туди-сюди, як божевільні. Ті спускали шлюпки, ті прив’язували себе до рятувальних кругів, а ті плигали у воду… еге ж… Я сказав собі: «Що ж тепер з тобою станеться, Феліксе?» Думав, думав та й надумав таке: єдиний порятунок — це дати якій-небудь акулі проковтнути мене. Навколо корабля роїлося багато акул, і в усіх пащі були роззявлені і зубиська — як пилка.
— Хай бог милує! — вигукнула знову тітонька Настасія і перехрестилася. — А потім ще мене питають, чому я завжди сиджу вдома…
— Ось що я надумав, — розповідав кіт, — і відразу почав вибирати відповідну акулу. Я обрав найбільшу, і, коли вона пропливала повз мене, я підплигнув угору, стрибнув униз і влучив їй просто в горло, як пілюля!
— А ви не подряпались? — поцікавилася Емілія. — Не зачепилися за який-небудь зуб?
— Уявіть собі, ні! Я впав їй просто углиб горлянки і йшов довгим червоним коридором, поки потрапив
