— Це називається «плита», — неквапливо пояснювала добра негритянка.
— А ця червона штука там усередині?
— Це називають «вогонь».
— А який від нього прибуток?
— Прибуток великий: обпалює крильця тому, хто на нього летить та на чуже добро зазіхає.
І все дебеле тіло доброї негритянки коливалося від здорового добродушного сміху.
Та міс Сардин не вгамовувалася. Їй кортіло все знати. Вона забралася на мисник, і її срібний хвостик блискав то тут, то там поміж каструльками і бляшанками. Ось вона засунула свою маленьку гарну голівку в скляну сільницю і покуштувала сіль.
— О, цей смак мені знайомий!
— Та це ж ваше морське борошно, — сказала негритянка, — з моря добувається.
Потім міс Сардин покуштувала цукровий пісок з пакетика, і він так сподобався рибці, що вона попросила подарувати їй трошки. Коли вона відкрила покришку і засунула ніс у бляшанку з сухим перцем, тітонька Настасія попередила:
— Обережно! Це пече…
Краще б вона не попереджала! Міс Сардин злякалася, послизнулась і попала головою просто в бляшанку з перцем! Як вона звивалась і як крутилася, уявіть собі самі.
— Рятуйте! Я осліпла…
Негритянка дуже співчутливо витягнула її з перцю і помила під краном, примовляючи:
— Ну от, я ж казала, навіщо лізти? Хто потикається не в свої справи, тому завжди… Ну, та нічого, потерпіть. От якби ви на сковорідку з киплячим маслом потрапили, тоді гірше…
За кілька секунд міс Сардин розплющила одне око, потім друге, сказала: «Я вже видужала!» — і відразу ж запитала, що таке сковорідка.
Тітонька Настасія засмутилася. Пояснювати рибці, що таке сковорідка, — це принаймні нетактовно. Аби щось відповісти, вона сказала:
— Сковорідка — це плеската каструля; на неї ллють таку масну воду, яка танцює і стрибає на вогні.
— Жир? — пожвавішала міс Сардин. — Жир — це корисно, я б залюбки поплавала в цій воді!
Негритянка затулила рота рукою, щоб притлумити сміх. Але тут донна Бента нащось покликала її, і тітонька Настасія вийшла.
Самі нещастя
…Коли Кирпа з Принцом поверталися з садка, вони почули, що в кухні хтось плаче. Виявилося, що це тітонька Настасія.
— Що сталося, тітонько Настасіє? — запитала дівчинка журливо. — Скажіть, що, га?
Негритянка відповіла, витираючи сльози:
— Ой, Кирпо, жах який, і не питай!
Але Кирпа вимагала відповіді, і жінка розказала:
— Так ось, уяви, міс Сардин весь час тут у кухні тинялася, сіромаха. Всюди лізла, сіль, цукор куштувала, в перець головою попала, сіромаха… Ну добре, я її, значить, витягла, помила і поклала посушити. Ну, вона трохи відпочила та й ну знову пустувати. Я їй і кажу: «Не лізьте, кажу, куди не слід. Від вогню, кажу, краще далі. А то, кажу, казна-що може скоїтися!» Таж у неї на голові хоч кіл теши: крутне хвостом — і знову за своє… Господи, та вже як я її гляділа! Ну, тут, значить, мене бабуся твоя покликала, я пішла, і тут…
— Та що ж сталося? Кажи! — урвала Кирпа докладну розповідь старої негритянки.
Тітонька Настасія втерла сльози фартухом:
— Ну, вона і плигнула на сковорідку, прямісінько в кипляче масло… Напевне, гадала — це озерце таке…
— Що ж ми тепер Принцові скажемо? — з жахом вигукнула Кирпа. — Міс Сардин була така поважна пані, мала доступ до двору… А де вона зараз?
Та на сковороді, де ж їй бути? Засмажилася, бідолашна, добре-таки просмажилася, просто пальчики оближеш… — І тітонька Настасія понюхала засмажену сардинку. — А шкода, чемна така була міс… тільки надто вже проноза, про все їй у нас тут довідатися кортіло… Зиском цікавилася…
І тітонька Настасія, кілька разів глибоко зітхнувши, взяла виделку і, втираючи сльози, смачно з’їла засмажену міс…
Принц дуже засмутився, довідавшись про те, що сталося, і поспішив додому. Прощання було зворушливе. Донна Бента, тітонька Настасія, Кирпа й Емілія стояли біля вікна і махали хустинками:
— До побачення! До побачення!
Коли гості зникли з очей, перша схаменулася Кирпа.
— Хоча б кіт Фелікс швидше прийшов! А то так сумно…
Не встигла вона промовити останнє слово, як почулося нявчання, і кіт Фелікс показався на дворі. Вигляд у нього був схвильований:
— Мерщій!.. Принц тоне…
Всі, вкрай здивовані, побігли назустріч котові.
— Як це Принц тоне, коли він риба? — запитала Кирпа.
— Адже ж його на цілий вечір витягнули з води! Він розучився плавати.
— Рятуйте! — закричала Кирпа і прожогом кинулася до річки — рятувати Принца.
Історія кота Фелікса
Кирпі не пощастило врятувати Принца. Коли вони прибігли на берег струмочка, там нікого не було. Вирішивши, що Принц урятувався сам, Кирпа притьмом побігла назад додому: вона аж палала з цікавості, так їй кортіло послухати пригоди кота Фелікса! Кирпа посадовила кота до себе на коліна і сказала йому:
— Ви повинні розповісти нам все своє життя, геть усе. Гаразд?
— Згода! — відповів кіт. — Але тільки я, знаєте, люблю розповідати вечорами. Вдень воно якось не те.
— Тоді підіть погуляйте, а ввечері повертайтеся до нас. Домовилися?
Кіт пішов розгулювати туди й сюди по всьому садку, зловив трьох мишей і присмерком був уже біля ганку будиночка донни Бенти. Тітонька Настасія запалила в їдальні лампу і сказала: «Пора, любі!» Всі посідали навколо знаменитості. Донна Бента сіла на свій улюблений низенький стілець з підпиляними ніжками, проти онуків, які зручно вмостилися в гамаку. Емілія, звісно, теж захотіла в гамак і сіла на коліна до Кирпи. Навіть граф де Кукурудзо надумав послухати. Кирпа пожаліла бідолаху. Вона легенько змела з нього щіточкою цвіль і ткнула в куток, посадовивши при цьому в бляшанку — щоб не бруднив підлоги.
Коли всі влаштувалися, Емілія сказала:
— Починайте, сеньйоре Феліксе!
І кіт Фелікс почав розповідь:
— Був собі колись дуже знаменитий кіт, і служив він зброєносцем при маркізові де Карабасі; він був такий знаменитий, що у всьому світі не знайдете людини, яка не знала б його.
— Навіть я знаю! — радісно скрикнула Емілія. — Хоч і вважається, що коли я лялька, то значить — не людина… Я, до речі, іншої думки про себе, але це до справи не стосується… Того кота звали Кіт у Чоботях!
— Цілком правильно, дитинко, — люб’язно підтвердив кіт. — Ця видатна особа служила, повторюю,
