Граф почав віддихуватися і обмахуватися аркушем паперу, як віялом. Нарешті він сказав:
— Знаєте що, Еміліє? Краще посидіть поки що на самоті і вирішіть остаточно, що саме ви хочете писати. Коли у вас в голові буде план, покличте мене. Інакше нічого не вийде.
— Так, адже почати дуже важко, графе. В книжках буває стільки різних початків. Не знаю, який обрати. Ви б що запропонували?
— Я б запропонував дуже просту річ; починайте так, як починаються майже всі записки: розкажіть, хто пише, коли цей «хто» народився, в якому місті тощо. «Пригоди Робінзона Крузо», наприклад, починаються так: «Я народився року 1632, в місті Йорку, в сім’ї з достатком», і так далі.
— Чудово! — вигукнула Емілія. — Годиться. Пишіть: я народилася в році… (три зірочки), в місті… (три зірочки), в сім’ї з нестатками…
— Навіщо стільки зірочок?
— Щоб було гарно. Пишіть далі: я народилася з старої спідниці тітоньки Настасії. І народилася порожня. Вже після того, як я народилася, мене набили такими сухими стеблинками золотого кольору, якими набивають сінники.
— Скажіть просто — соломою, щоб усім було зрозуміло.
— Гаразд. Мене набили соломою, щоб всім було зрозуміло, і я почала жити дурна-дурна, як всі ляльки. І була дуже негарна. Очі мені тітонька Настасія вишила чорними нитками, і навіть не шовком, а просто котковими. Ходила я, широко розставляючи ноги, як хлопчик-прода-вець у крамниці. Знаєте, чому вони завжди так широко розставляють ноги?
— Будова тіла, — відповів граф.
— Ніяка
— Я давно хотів знати цю історію, — сказав граф. — Ви проковтнули язик папуги, чи що?
— Нічого подібного. Я торохтіла спочатку, як папуга, це правда, але язика я ніякого не ковтала. Навіщо така гидота? Я просто проковтнула розмовну пілюлю, яку мені дав лікар Слимак, чудовий лікар. Кирпа каже, що в пілюлі була дуже велика доза, тому я спочатку говорила так багато, що тільки-но відкрию рота, то всі затуляють вуха. Потім я набалакалася і тепер розмовляю на загальному рівні.
— Ох, Еміліє,— сказав граф, — ви ще не дійшли до загального рівня: ніхто на світі не говорить стільки, як ви.
— Так, але у мене язик не без кісток. У мене язик з кістками. Я вмію говорити речі розумні і дотепні.
У цей момент у садку почулося ревіння, і Емілія з графом повернули разом голови до вікна. Це Киндим кликав свою приятельку трошки побалакати.
— Послухайте, графе, — сказала Емілія, — нам з Киндимом треба обговорити деякі важливі питання. Ви тут попишіть без мене, гаразд? Уявіть собі, ніби я диктую, і пишіть. Описуйте випадки з мого життя.
— А що ж писати? — покірливо запитав учений.
— А що хочете. Описуйте й описуйте…
— Але такі записки будуть мої, а не ваші, Еміліє!
— А ви не хвилюйтеся. Я підпишу в кінці… — сказала Емілія.
Сказала і побігла в садок.
Граф завмер з пером у повітрі, думаючи, думаючи.
Граф починає писати «Записки Емілії». Як Емілія давала уроки безхвостому коникові
Нарешті граф почав от як:
«Безхвостий коник був зовсім неписьменний, неосвічений і нічого ні про що не знав. Емілія почала давати йому уроки.
— Що таке дерево? — запитала вчителька на першому уроці.— Не знаєш?
Коник не знав.
— Дерево, — сказала Емілія, — це істота, яка не вміє розмовляти і живе, стоячи завжди на одному і тому ж місці. Замість рук у неї гілля, замість ніг — листя. До чужих справ не втручається, а навпаки, дає плоди. Одне дерево дає червоні пітанги — вони надто смачні, коли вже зовсім темно-червоні; зелені, жовті чи трохи червоні ніхто не хоче їсти. Друге дає жовті помаранчі, солодкі й кислі; з кислих тітонька Настасія варить солодке варення. Третє — ось як те величезне (уроки завжди відбувалися в садку) — дає чорні кульки під назвою «жабутикаба» — жа-бу-ти-каба. Не треба казати «жа-ти-бу-ка-ба», тому що всі сміятимуться. Бразільські овочі мають взагалі дуже довгі назви. Можна подумати, що жабутикаба завбільшки з кавун. А проте це найменший з наших овочів. Чорненький і ось такий малесенький. Є запитання?
— ??
— Ну певна річ, є. Чому дерева ніколи не йдуть з свого місця? Тому що у них коріння. Коріння — це криві ноги, якими дерева йдуть у землю. І земля заважає їм перейти в інше місце. Вони йдуть кудись тільки тоді, коли приходить сокира.
—. Сокира — це лютий звір, який змінює форму дерева і його назву. Воно потім зветься «поліно». По-лі-но. Сокира складається з леза і ручки.
— ?
— Так, у сокири також є ручка, за яку її тримають. У сокири одна ручка, у кошика також. У мене дві, у тебе зовсім нема, тільки ніжки. Є запитання?
— ?
Коник дуже дивувався, і було чого…
Емілія взагалі дивно висловлюється. Вона завжди каже дурниці. Але часто це дуже розумні дурниці. Вона про все думає по-своєму. Ось, наприклад, як вона пояснила коникові, що таке овочі:
— Овочі — це такі кульки, які дерева вішають на свої гілки, щоб принести втіху пташкам і людям. Всередині — сік чи м’якуш. В яблуках — м’якуш, у помаранчах — сік. А перець взагалі не овоч, а городина. Він пече язик, але вогню в ньому нема, а це тільки так кажуть — «пече». Про вогонь кажуть «пече» і про перець «пече». В мові багато слів означають різне. І слово «язик» означає різне і для різного служить. Наприклад, язик, що надсилають в баночках з Ріо-Гранде, дуже добре служить на обід, на вечерю і навіть на сніданок. А ось португальський, французький, англійський і різні інші язики служать, щоб розмовляти. Хоча тітонька Настасія по-англійському вміє кепсько. Вона знає тільки «олл райт», що в Нью-Йорку означає «дуже добре», та у тіточки Настасії замість «олл райт» виходить «досить брехати, сеньйоро». Я сама чула, що вона казала донні Бенті так: «Досить брехати, сеньйоро. Ну де ж там дуже добре, коли люди кажуть, що в тому Нью-Йорку сама поліція, свистить-гуде, і
Наступний урок був про квіти.
— Квітка, — пояснювала Емілія, — це яскравий і запашний сон, який рослини своїми коріннями витягують з темряви землі і розкривають у повітрі.
Коник мовчав, може, через те, що був схвильований високомовним стилем Емілії, а може, через те, що не вмів говорити».
