Донна Бента полегшено зітхнула і повернулася у двір. Вона хотіла продовжити свою перервану прогулянку у візку. Та не змогла: тітонька Настасія вже вигідно сіла там.
— Потерпіть, — сказала добра негритянка, — тепер моя черга. Куховарка також людина, сеньйоро…
ЧАСТИНА ДЕВ’ЯТА
Записки Емілії
Емілія надумується писати записки і не знає, як почати
Останнім часом Емілія дуже багато говорила про те, що вона, мовляв, здорожилася після мандрівок і пригод, хоче посидіти вдома і збирається писати записки.
— Та зрештою, маленька дивачко, — сказала донна Бента, — що ти розумієш під словом «записки»?
— Записки — це історія життя людини і всього, що з нею трапляється від дня її народження до дня її смерті.
— В такому разі,— засміялася донна Бента, — людина може писати записки тільки після того, як помре.
— Зачекайте, — сказала Емілія, — письменник пише записки, аж поки відчує, що день смерті близький. Тоді кидає. Залишає незакінчений кінчик записок і помирає спокійно.
— І твої записки також будуть такі?
— Ні, тому що я не збираюся помирати взагалі. Прикинусь, що помираю, і годі. Останні слова моїх записок будуть такі: «І тоді я померла…», з крапками. Та це самі казки. Я напишу цю фразу і сховаюся за шафу, щоб Кирпа подумала, що я і справді померла. Але це буде неправда. Я потім вийду з-за шафи. А все останнє буде щира правда — найщиріша, як каже Педріньйо.
Донна Бента усміхнулася:
— Щира правда! Бути правдивою — це дуже добре, та не завжди легко, Еміліє.
— Я це прекрасно знаю, — відповіла лялька. — І знаю, що люди багато брешуть, а особливо в своїх записках. Письменник записок усе описує так, щоб читач був про нього найкращої думки. А якщо він напише щиру правду, то читач побачить, що він така ж людина, як і всі. Та він, коли бреше, пильнує, щоб було схоже на правду.
Донна Бента замовкла, замислившись: проста ганчір’яна лялька, а як міркує! Тим часом Емілія спішно побігла розшукувати графа де Кукурудзо. Їй не хотілося мазати пальчики в чорнило, і вона вирішила писати свої записки не своєю рукою, а графовою.
— Графе, — сказала вона, — ви будете моїм секретарем. Дістаньте папір, перо й чорнило. Я починаю писати записки.
Вчений посміхнувся:
— Записки? Та хіба у створіння, що так мало прожило на світі, може бути матеріал на записки? Така робота підходить людям літнім, що їхнє життя наближається краю.
— Робіть, що кажу, і не заперечуйте. Дістаньте папір, перо і чорнило.
Граф приніс папір, перо й чорнило. Сів. Емілія приготувалася диктувати. Кашлянула. Ковтнула повітря…
Річ у тому, що вона не знала, як почати, і, щоб виграти час, почала вередувати.
— Цей папір не годиться, шановний сеньйоре! Я хочу папір кольору неба з усіма його зірочками. Чорнило також не годиться. Я хочу чорнило кольору моря з усіма його рибками. І хочу перо гуски з усіма її гусенятками!
Граф звів очі до стелі з похмурою покірливістю. Потім спробував пояснити Емілії, що її примхи вволити не можна: по-перше, у донни Бенти нема гусей, а потім, такого паперу і такого чорнила взагалі не існує.
— Тоді я не писатиму записки! — сказала Емілія.
— Як хочете… — промурмотів граф, — хто ж вас неволить? Мені ж краще. Подумаєш!..
Та Емілія все ж вирішила писати — поки що на тому папері, який є, і тим чорнилом, яке є, а там подивимося.
— Може, коли піде до друку, — сказала вона з надією в голосі,— то знайдуться і папір із зірочками, і чорнило морського кольору, і гусячі пера…
Граф голосно зареготав:
— Друкувати гусячими перами! Сказала!.. Друкують літерами, такими брусочками з зображенням літер.
— Ну, хай, — примирливо відгукнулася Емілія, — я надрукую гусячими брусочками.
Граф у відповідь лише зітхнув і знову звів очі до стелі.
Вони розташувалися в комірчинці, захаращеній всіляким мотлохом. За сидіння правила складена купкою черепиця, за стіл — перевернутий ящик. Емілія ходила туди й сюди, заклавши руки за спину.
— Ну, давайте! — нарешті сказала вона. — Напишіть на самому верху: «Записки маркізи де Рабіко». Найбільшими літерами:
ЗАПИСКИ МАРКІЗИ ДЕ РАБІКО
Тепер пишіть: «Розділ перший».
Граф написав і ждав, що буде далі.
Емілія, зморщивши чоло, мовчала…
Почати — це зовсім не так легко. Куди легше закінчити. Капнете чорнильну крапку, і все, або напишете: «Кінець». Але починати — це жах. Емілія думала, думала і нарешті сказала:
— Поставте знак запитання чи краще кілька… Поставте шість.
Граф навіть рота роззявив від подиву.
— Ну, давайте, графе! Поставте шість знаків питання, — наполягала лялька. — Хіба не бачите, що я не знаю, що писати, і сама себе запитую?
Таким чином «Записки маркізи де Рабіко» починалися досить дивно:
Розділ перший???????
Емілія полічила знаки запитання, виявилося, сім.
— Зріжте один, — звеліла вона.
Граф зітхнув і викреслив останній знак запитання, залишивши тільки ті шість, які були йому замовлені.
— Добре, — сказала Емілія, — тепер напишіть один… один… один…
Граф написав три одиниці… 1, 1, 1.
Емілія образилася:
— Зовсім нерозумно! Я нічого такого не веліла писати. Я просто думаю вголос. Я хотіла лише сказати, щоб ви написали один знак оклику після шести знаків питання.
