— А чому ви не обговорили, поки носорога не було? — сказала Кирпа. — Вхід був вільний. Ви, Ваша Но~ сорожність, марно час прогаяли.
— Дитино, — відповів з образою в голосі агент Х-В2,— не втручайтеся в чужі справи. Уряд знає, що робить. І покличте до телефону господиню.
Кирпа заткнула трубку рукою і обернулася до донни Бенти:
— Бабусю, він кличе тебе.
Та у доброї сеньйори не було настрою вести розмови з поліцією, з «цією зграєю бандитів і до того ж ідіотів», як вона визначила загін «Мисливців на носорога».
— Лусіє,— вимовила вона з гідністю, називаючи Кирпу повним ім’ям у зв’язку з офіційністю обстановки, — скажи їм, щоб вони дали мені спокій. Я надто стара, щоб правити за знаряддя для піратів. Так і перекажи. Хай уряд ображається.
Кирпа так і переказала, не турбуючись про те, чи образиться уряд, і тоді агент Х-В2 заявив, що йому потрібна згода донни Бенти, щоб побудувати ще одну лінію.
— Знову телефонну? — здивувалася Кирпа.
— Не задавайте нетактовні запитання, дитино. Тепер потрібна лінія повітряного транспорту, линвова дорога… Щоб привезти зброю на вашу територію. Тоді ми зможемо встановити кулемет і «гармату- револьвер» на ганку веранди і відкрити по ворогові гуртовий вогонь, не наражаючи на небезпеку ваші вікна.
Кирпа знову заткнула трубку рукою:
— Бабусю, вони хочуть побудувати до нас линвову дорогу, як на гору Пан-де-Асукар…
Донна Бента відповіла, що хай роблять, що хочуть, і дадуть їй спокій.
Педріньйо був просто вражений: будувати линвову дорогу, щоб поставити свою гарматочку і свій кулемет на ганок!.. Відколи стоїть світ, було, напевно, спіймано не одного носорога, та жодного разу полювання ще не коштувало так дорого і не потребувало таких хитромудрих заходів, як у цьому випадку! В Африці, наприклад, мис-ливці-негри ловлять носорогів за один день… Ось подивилися б на «вправність» цих бразільських поліцаїв… Ото б посміялися!..
Линвову дорогу будували довго. А тим часом носоріг все більше призвичаювався до обстановки і звик не тільки до мешканців Будиночка Жовтого Дятла, а й до збройного загону «мисливців». Кілька разів він підходив зовсім близько до їхнього табору і з цікавістю обнюхував «гармату-револьвер» і кулемет, не розуміючи, що це таке і навіщо це потрібно. Одного разу навіть допоміг будівникам лінії вирвати з землі стовп, який увігнали криво, і працював так старанно, наче він був якийсь свійський слон.
А Емілія, та просто заприятелювала з носорогом. Щодня ходила вона до старого фігового дерева, сідала на траву і цілими годинами дивилась, як він пасеться. А носоріг, об’їдаючи гілки з кущів, з задоволенням розповідав своїй новій подрузі про життя в лісах Африки. Емілії дуже подобалися ці розповіді: про битви звірів, про мисливців у пробкових капелюхах, дослідників непрохідних африканських лісів. Вона дуже любила розмовляти з носорогом. Тим більше, що він, виявилося, був звір мирний, вже літній, і якщо коли-небудь замолоду він і мав люту вдачу, як належить носорогові, то довгі роки примусової праці в цирку зовсім змінили його вдачу. Тепер він хотів тільки одного: спокою. Тому він і втік з цирку і вирішив сховатися тут, у тиші бамбукових заростей.
Якось, повернувшись додому, Емілія сказала графові:
— Він дуже милий, цей Киндим…
«Киндим»? Граф здивувався. Це слово означає «краса», «грація», а ще так у Бразілії називають солодке, виготовлене з кокоса, яєчного жовтка і цукру. То кого ж Емілія називає «Киндим»?
— Хто це Киндим? — запитав граф.
— Носоріг, — мрійливо відповідала Емілія, — я його так охрестила. Гарне ім’я, правда?
Сперечатися з Емілією було безнадійно, і з цього дня весь Орден Жовтого Дятла почав називати носорога ніжним ім’ям «Киндим».
А носоріг дедалі більше прихилявся до своєї нової подруги. Їй він ладен був розповідати хоч цілий день і знов і знов повторювати одну й ту саму розповідь. Отож коли Емілія, сівши під старим фіговим деревом і обнявши руками гострі коліна, в сотий раз просила: «Киндиме, розкажіть, будь ласка, знову, як билися лев із крокодилом…», то він покірливо розповідав знову.
Якось уранці Емілія сказала:
— Я не хотіла вас засмучувати, Киндиме, та час вам знати, що ці люди хочуть вас убити. Для того вони і привезли цю гармату з кулеметом.
Носоріг затремтів із ніг до голови. Він і гадки не мав, що всі ці будови і вся ця плутанина з лініями мали стосуватись його…
— Та за що? — запитав він сумно. — Що я зробив поганого цим людям?
— Ви — дичина, а вони — мисливці, — авторитетно пояснила Емілія. — Мисливці мусять полювати. Коли люди бачать зайця, чи морську свинку, чи дику курку інамбу, чи дику качку, вони зразу ж починають полювати, бо все це дичина. Зрозуміло? Та ви не бійтеся. Вас ці «мисливці» не спіймають. Я щось придумаю.
— Що придумаєте?
— Ще сама не знаю. Побачимо. Та ви не хвилюйтеся. Я така вигадниця. Я цю поліцію прожену, це вже напевно. А ви залишитеся жити з нами. В нашій компанії вже є один чотириногий, маркіз де Рабіко. Він порося. Ви з ним не знайомі?
— Не маю честі.
— Так це ж дуже поважний сеньйорі Ви не дивіться, що він боягуз і ненажера. Ви з ним зійдетеся, я впевнена. По-перше, у нього також чотири ноги. Хоча рога нема, навіть маленького. І взагалі ми вас приймемо в Орден Жовтого Дятла. «Орден» — це значить «компанія». А «Жовтого Дятла» — так наш будинок зветься. Знаєте, якщо у нас буде новий товариш, та ще з таким рогом, як у вас, то вже нас ніхто не подолає…
Емілія була в захваті: вона вже вбачала в носорогові члена родини. А тітонька Настасія як злякається! Емілія була в захваті…
— А що я повинен в цьому Ордені робити? — запитав носоріг, схвильований словами своєї товаришки.
— Поки що нічого. Згодом побачимо. Ці «мисливці» вже закінчують лінію. Скоро перевезуть свої гармати-кулемети на ганок веранди.
— То мені лягати біля хвіртки чи ні?
— Авжеж, лягати. Вони ж не зможуть користуватися цими своїми лініями, якщо ви не ляжете їм поперек дороги.
Носоріг не розумів:
— Та чому ж вони не перевезли гармату, поки я не ходив до хвіртки і пасся тут?
Не знаю, — відповіла Емілія; вона і справді не знала. — І донна Бента не знає, і Кирпа не знає, хоча вона розмовляла телефоном з агентом Х-В2, ні Педріньйо, ні граф не знають — ніхто не знає. Агент сказав, що це «розпорядження бразільського уряду». Я сама нічого не розумію.
Носоріг замислився. Яке ж, справді, незрозуміле створіння цей «бразільський уряд», якщо навіть така розумниця, як Емілія, нічого не розуміє!..
На другий день, о третій годині після полудня, величезний звір з’явився на лужку біля хвіртки і ліг на своє звичне місце. Захоплення і радість серед «мисливців»… Нарешті можна перевозити зброю, інші вантажі і самих себе, використовуючи для цього линвову дорогу. Негайно була надіслана радісна телеграма в Ріо: «Роботи лінії повітряного транспорту блискуче закінчено крапка починаємо перевозити зброю вантажу крапка успіх забезпечено крапка привіт усім всіх».
Газети опублікували це повідомлення під великими заголовками, додавши до нього захоплені похвали на адресу відважних мисливців на носорога, що так героїчно долають всі перепони на своєму важкому шляху, щоб врятувати вітчизну від такого лютого хижака. Агента Х-В2 було нагороджено епітетом «безстрашний» та іншими гучними прикметниками, які бразільська преса витрачає тільки на людей неабияких чи на героїв найвищого гатунку. На похідний табір «мисливців» дощем полилися вітальні телеграми.
О третій годині дня, коли носоріг ліг біля хвіртки, линвова дорога стала до ладу. Першою на лебідці
