пронизливий погляд був у цих очей, вишитих новенькими нитками муліне! Так, Емілія бачила, як агент Х-В2 підморгнув своїм поліцаям, і зразу ж збагнула, який вони задумали маневр.
— Вистрілять і не влучать! — вигукнула вона захоплено, бо в глибині душі вже встигла полюбити «свого носорога» і не хотіла, щоб йому зробили дірку в шкурі: хочуть ловити, хай ловлять живцем, а не вміють, хай дадуть спокій.
Почувши слова Емілії, донна Бента запротестувала:
— Ні, це не годиться! Якщо ці люди не вміють стріляти, то куля може пролетіти мимо цілі, і тоді нам усі шибки переб’ють. Так не можна!
І, повернувшись до Кирпи, сказала:
— Треба написати лист начальникові цих мисливців і повідомити його, що я не згодна, щоб стріляли по нашому будинку. Граф хай віднесе. Він такий малесенький, що може пройти крізь яку-небудь щілинку в огорожі і носоріг не помітить.
Та вельможний сеньйор не захотів утруднювати себе і навіть не поривався знайти щілинку: він просто зліз на спину носорога, як люди піднімаються на гору, і спустився з другого боку, причому велетень навіть не прокинувся. Потім кинувся бігти і віддав лист саме в той момент, коли гармаш набивав гармату.
— Стій! — крикнув агент Х-В2.— Дай мені спочатку лист прочитати.
Прочитав лист і сказав:
— Хазяйка не хоче, щоб стріляли. Шибки, боїться, поб’ємо. Я вважаю, що вона має рацію.
— Так що ж робитимемо? — запитав гармаш.
— Треба перейти на той бік. Можна встановити гармату і кулемет на ганку веранди. Тоді, якщо куля і піде мимо цілі, то найбільше хіба якусь мавпу в лісі вб’є.
Добре, а як же перейти на той бік, та ще з гарматою і кулеметом, коли єдиний шлях — через хвіртку, а там заліг ворог? Завдання нерозв’язне. Треба обдумати й обговорити. Агент Х-В2 зморщив чоло і поринув у роздуми. Думав, думав і потім сказав своїм поліцаям:
— Передусім слід побудувати телефонну лінію і встановити постійний зв’язок з мешканцями будинку, для того щоб я міг обговорити ряд питань з цією донною Бентою і членами її родини. Так, листовно, не з руки: треба занадто багато часу. Для термінових повідомлень не може бути нічого кращого за телефон. Я надішлю телеграму в Ріо-де-Жанейро з просьбою прислати потрібний матеріал на будівництво телефонної лінії.
Надумавши це, загін у повному складі вирушив до найближчого селища і, розважаючись грою на гітарі та розповідаючи анекдоти, залишався там увесь час, поки прибув замовлений матеріал. А матеріал прибув тільки за місяць. Та все ж прибув… Що ж робити? Агент Х-В2 віддав наказ розпочати роботи наступного дня.
Ранком мешканці Будиночка Жовтого Дятла побачили на моріжку урядових мисливців, за якими йшла ціла юрба людей, що несли телефонний кабель, стовпи й різні інші пристрої. Та цього дня носоріг чогось не прийшов відпочити біля хвіртки, хоча це стало йому звичкою і він жодного дня не пропустив. Отож дорога була вільна.
— Ось тобі й маєш! — вигукнув з подивом агент Х-В2.— Куди ж заподівся цей бісів носоріг?
І вони пішли в будинок перемовитися з донною Бентою.
— Ну що ж це таке, донно Бенто? — сказав він, заходячи на ганок. — Я залишив носорога, коли він лежав біля хвіртки, а тепер за цим гадом і слід запав!
Донна Бента розповіла про все, що сталося за той місяць, поки поліція грала на гітарі. Носоріг призвичаївся лежати до обіду під великим фіговим деревом, а відпочивати біля хвіртки він тепер приходив годині так о третій.
Приходить завжди в ту саму пору, лягає і дрімає до вечора, — пояснила добра сеньйора. — Педантичний звір.
— Гаразд! — сказав шпиг. — В такому разі, весь ранок ми вільні і можемо будувати телефонну лінію.
Донна Бента вилупила очі:
— Яка ще телефонна лінія?
— Як то яка, сеньйоро? Лінія, яку ми вирішили побудувати, щоб зв’язати цей будинок з нашим похідним табором. Ми ж коли прибули, то носоріг лежав у нас поперек дороги, і я не міг обговорити з вами деякі важливі питання. Тоді у мене виникла блискуча думка побудувати цю лінію, щоб кабель проходив понад перепоною.
Донна Бента здивувалася такому ускладненню.
Ну добре, — сказала вона, — таж тепер носорога нема, вхід вільний, значить, лінія не потрібна.
На лиці шпига з’явилася поблажлива посмішка. Сеньйора міркує трохи наївно, пояснив він: адже матеріал прибув, значить, лінія має бути побудована. І, примруживши червоні після місяця «розваг» очі, заявив:
— Державний Департамент Ловіння Носорога знає, що робити, дорога сеньйоро…
— Ну, робіть як знаєте, — сказала донна Бента. — Я на цьому ніяк не розуміюсь і розумітися не хочу. Я хочу тільки одного: щоб якнайшвидше забрали з-перед очей моїх цього дикого звіра. Але, відверто кажучи, дорогий сеньйоре, вся ця справа здається мені несерйозною…
Шпиг знову поблажливо посміхнувся і відповів:
— Річ у тому, сеньйоро, що ви не знаєте умов нашої служби. Для нас ця справа надто серйозна, тому що вона годує нас…
Телефонний зв’язок установлено
Телефонна лінія була побудована з пишнотою, властивою всім бразільським урядовим справам. Навіть стовпи пофарбували! Це була найкоротша у світі телефонна лінія: сто метрів завдовжки і два стовпи: один — у дворі будинку, а другий — біля похідного намету «мисливців». Один стовп пофарбували в зелений колір, другий — у жовтий. Коли відкривали нову лінію, сталося дещо непередбачене: носоріг не з’явився в звичний час відпочити біля хвіртки. Не показався він і на другий день і взагалі не приходив цілий тиждень. «Мисливцям» довелося побудувати бараки і сидіти там, терпляче дожидаючи противника.
Чому? Бо ж недоцільно користуватися телефонною лінією, коли носоріг не лежить біля хвіртки. Без носорога можна просто зайти в будинок і побалакати з хазяйкою. Але ж «мисливцям» треба було довести, що телефонну лінію вони побудували не марно, тому вони і надумали чекати, поки чудовисько повернеться.
Побачивши, як обертається справа, Емілія вирішила, що настав час втрутитися. І вона пішла до старого фігового дерева просити носорога, щоб він не порушував урядовий захід і знову приходив спати біля хвіртки. Невідомо, які докази лялька наводила; відомо лише, що на другий день після їхньої зустрічі, точно о третій годині дня, носоріг знову з’явився, повільною ходою підійшов до хвіртки і ліг на своє місце.
Табір «мисливців» вибухнув бурхливим «ура». Можна було налагоджувати телефонний зв’язок.
Дзелень! Дзелень!.. — задзвонив телефон на веранді Будиночка Жовтого Дятла.
— Підійдіть, — сказала донна Бента графові, що куняв носом у кутку.
— Я підійду, — сказала Кирпа і ясним, дзвінким голосом вимовила: — Алло! Хто говорить?
— Говорить агент Х-В2, уповноважений Державного Департаменту Ловіння Носорога, — відповів грубий чоловічий голос. — А хто біля апарата?
— Говорить Кирпа, за дорученням хазяйки будинку донни Бенти де Олівейра, бабусі саме моєї і ще Педріньйо і маркіза де Рабіко. А що ви хочете, Ваша Носорожність?
— Я хочу, — відповів шпиг, поклавши не реагувати на дивний титул, оце зараз йому наданий, — сповістити хазяйку будинку, що телефонну лінію закінчено і тепер можна обговорити заходи, які варто вжити, щоб спіймати носорога, маючи на увазі, що наші слова пливуть, так би мовити, над ним, не бувши йому зрозумілі… Ха-ха-ха!
