— Невідомий, — сказали жук і жучиха разом, бо дуже хвилювалися.
— Великий? — запитала лялька.
— З маленьку сільську хату, — відповіли жук і жучиха знову разом.
Емілія спочатку подумала, що це, мабуть, якийсь бик, що відбився від череди, та за описом близнюків виходило, що ні, не бик. І раптом вона збагнула.
— Послухайте, цей звір чорний?
— Чорний.
— Шкіра в зморшках?
— У зморшках.
— Ріг на носі є?
— Є.
— Він їсть людей?
— Ні, він їсть траву й листя.
Емілія підперла рукою підборіддя і поринула у роздуми. Поступово пригадавши все, що чула від Педріньйо про втеклого із цирку носорога, вона вирішила: це ніхто інший бути не може.
— Це він! — скрикнула вона голосно.
— Хто — він? — поцікавилися жуки.
— Він! — повторила Емілія, зробивши таке страшне лице, що жуки затремтіли. — Він — це ВІН, зрозуміло?
Емілії було ліньки пояснювати жукам, що таке носоріг. Тому вона обмежилася тим, що зробила страшне лице і повторила хрипким шепотом:
— ВІН!
Жуки попадали непритомні.
— Як ти вважаєш, Педріньйо, скільки коштує у нас в Бразілії носоріг? Як ти гадаєш?
Педріньйо образився: безглуздіше запитання годі було й придумати.
— То ти не дала мені читати газету, щоб сказати ще одну дурницю? Так? Ось що… З’їж банан і полічи мавп. Ясно?
— Не знаєш, — ущипливо посміхнулася Емілія, — навіть приблизно… Ну що ж, хлопчикові, який ніколи не виїжджав з Бразілії і навіть не був у Ріо, це простимо…
— Нісенітниця! — запалився Педріньйо. — Зовсім ні до чого виїжджати… Можна і так відповісти.
— То відповідай.
— Ну, дорого коштує. Бабуся каже, що рідкісні речі коштують дорого. Там, де багато носорогів, він, напевно, не дорожче корови чи бика. Коли б у мене були гроші…
— Але в тебе грошей нема. Міняємося: даєш новий візок — одержуєш носорога. Згода?
Педріньйо навіть не здивувала ця пропозиція, тому що думки його зразу звернулися до візка. Цей новий візок подарував Педріньйо тесляр, який недавно лагодив у них підлогу. Він кілька днів лагодив, Педріньйо з ним дуже подружив, і тесляр зробив йому візок. Педріньйо цінив цей візок більше, ніж усі королівські золочені карети, бо вони були королівські, а візок був його власний. Та носоріг — це носоріг…
— Я згоден, — сказав Педріньйо.
І тільки аж тепер догадався здивуватися:
— Та звідки ти візьмеш носорога, Еміліє?
— З лісу. Мої близнюки просто молодці. Все, що в лісі трапляється, розповідають мені. Вони розповіли, що з’явився новий звір з рогом на носі, і я зразу догадалася, що це носоріг…
У Педріньйо шалено закалатало серце. Носоріг! Справжній носоріг! Чудасія!..
— Та що ми з ним робитимемо, — сказав він. — Повернемо циркові?
— Я думаю, треба його прийняти в Орден Жовтого Дятла, — сказала Емілія. — Носорога нам дуже бракує.
— Що ти кажеш, Еміліє, це ж неможливо! Носоріг — дикий, лютий і незручний. Він такий великий, що ніде не вміститься. І потім, бабуся з тітонькою Настасією помруть з переляку. Якщо ми приведемо носорога в садок, то вони зачиняться в будинку і ніколи не вийдуть… А якщо в будинок… Ну подумай сама: наприклад, бабуся на веранді розповідає казку чи щось там з історії з географією, і раптом входить носоріг, послухати… Та він і на веранду не влізе…
Сперечатися з Емілією було даремно, та й ніколи. Треба було діяти. Поспіхом зібрали членів Ордену Жовтого Дятла (не всіх: Рабіко не знайшли, він, певно, що-небудь десь їв) і на чолі з Емілією вирушили шукати жуків-близнюків. Їх знайшли напівнепритомних.
— Де носоріг? — запитав Педріньйо у близнюків, не давши їм опам’ятатися.
Ще не зовсім отямившись і зовсім не уявляючи собі, що таке «носоріг», бідолашні жуки тупо дивилися на Педріньйо. Емілія втрутилася в розмову і сказала, що тільки вона може порозумітися з цими комахами.
— Послухайте, — звернулася вона до близнюків, — ми хочемо знати, де зараз ВІН.
Жуки отямились і сказали, що ВІН у бамбукових заростях. Діставши точні вказівки, Педріньйо, Емілія і Кирпа пішли до лісу.
За півгодини подорожі вони дійшли до того місця, де ліс ставав дедалі обрідкуватіший і звідки відкривалася велика галявина; край неї росло те саме старе фігове дерево, під яким звірі збиралися на раду, а по той бік починалися бамбукові зарості. Носорога чогось не було видно.
— Он там величезний чорний камінь, — сказала Кирпа, вказуючи на якусь брилу з округлою поверхнею, що виступала з високої трави. — Давайте зліземо нагору, може, звідти побачимо це чудовисько.
Всі побігли до округлого каменя, злізли нагору і потали роздивлятися на всі боки; ні, поміж деревами нічого не було.
— Еміліє, — засмутився Педріньйо, — ніякого носорога тут нема. Жодної тіні носорога. Даремно ти так вихваляла своїх близнюків: «мої жуки, мої жуки» — шахраї вони, а не жуки! їм треба всі лапки обірвати. На твоєму місці я б…
Педріньйо не зміг договорити, що він зробив би на місці Емілії: камінь заворушився! Таж це був зовсім і не камінь — це був сам носоріг, що приліг тут відпочити!..
Ну, як уся компанія стрибала вниз, можете собі уявити самі. Шкода, що не було кінооператора, — такий стрибок варто відбити на екрані як найшвидший і найспритні-ший у світі стрибок. Але носоріг був вайлуватий, тому, поки він підводився, наші мисливці встигли злізти на найвищу гілку старого фігового дерева і звідти могли спостерігати дивовижного звіра, не наражаючи себе на небезпеку.
— Справді,— сказав Педріньйо, — він з свого сідала міг дуже добре розглянути чудовисько, — справжній носоріг, чудовий зразок. Погляньте, який величезний ріг на голові! А шкура — як панцир…
— Я гадаю, треба надіслати телеграму в Ріо-де-Жанейро, — сказала Кирпа, — повідомити тамошні власті, що носоріг знайшовся. Як ти вважаєш, Еміліє?
Емілія зморщила чоло: це означало, що в її голові дозрівала «геніальна думка».
— Я вважаю, — відповіла вона, — що ніякої телеграми надсилати не треба і взагалі нікому нічого не можна казати. Інакше зразу ж натовпиться до нас у будинок ціла юрма дорослих, і тоді все загинуло. Дорослі завжди все псують. Не терплю дорослих!
Педріньйо замислився: так, воно б краще без дорослих, але справа особлива, по щирості сказати, серйозна справа, отож доведеться просити допомоги в дорослих, іншого виходу нема. У кожному разі, бабусі сказати треба: будинок зрештою бабусин, і якщо туди прийде хтось без дозволу… тим більше носоріг… Було вирішено розповісти донні Бенті про незвичайну пригоду.
Так, але як зійти з дерева, коли тут ця рогата небезпека? Носоріг стояв спокійно, нічим не виявляючи наміру йти звідси. Він ламав гілки навколишніх кущів і жував соковите листя мирно і статечно, немов яремний віл…
Становище врятувала Емілія.
— Ну, ось що, — сказала вона, — не можна пішки, то підемо порошком. У мене в кишені фартуха є трошки порошку пирлімпимпиму. Якщо він не видихнувся, то допоможе нам дістатися додому.
Педріньйо був вражений: порошок пирлімпимпим у Емілії? Та звідки? Вкрала, чи що?
