«Я полічила написані аркушики і бачу, що їх вже багато. Час закінчувати. Цей зошит буде «частина перша» моїх записок. Другу я напишу, коли буду старенька.
Раніше, ніж капнути останню крапку, я хочу сказати вам от що: те, що писали про моє серце, неправда. Всі кажуть, що у мене нема серця. Брехня. Є, і добре. Та тільки серце у мене не з вати і всякими там дрібничками його не зворушиш. А коли воно бачить несправедливість, то болить. Та ще й так болить, що я зрозуміла: несправедливість — найбільше лихо на світі.
Коли я бачу, як деякі матері б’ють дітлахів, моє серце болить. Коли бачу, як садять до в’язниці тих, хто ні в чому не винен, моє серце болить. Коли я слухала книжку про Дон-Кіхота, яку нам читала донна Бента, моє серце боліло. Адже Дон-Кіхот позбувся розуму тільки тому, що занадто вже був добрий: він хотів робити добро людям, карати поганих і боронити хороших. А що скоїлося внаслідок? Його, бідолаху, всюди частували киями, киями і знову ж киями… Ніхто, напевно, не одержував більше київ, ніж цей мандрівний іспанський лицар… Хороших завжди ображають. Багато хто не розуміє їх. Скільки люей загинуло у в’язницях тільки тому, що вони хотіли, щоб усі жили краще, тільки тому!
Я була щаслива, поки не вміла читати. А як навчилась і почала читати газети, то мені зразу стало сумно. Я побачила, скільки на світі горя, скільки людей у злиднях живе, скількох переслідують і ображають ні за що ні про що. А війни?! Коли донна Бента нам пояснювала історію різних країн, то Кирпа навіть плакала — не хотіла слухати про війни. І донна Бента сказала, що війна — це гірше за чуму. Я згадала, що нічого нема гіршого за чуму, а ось, виявляється, є. Вдираються до чужих країн, все нищать, палять, грабують — який злочин! А чому ці королі, імператори, диктатори й інші такі парсуни неодмінно повинні на когось нападати? Коли донна Бента пояснювала історію, я дуже всім заважала, і мене навіть послали на кухню, але найголовніше я запам’ятала, ви не думайте. А Педріньйо, так той навіть занотовував, особливо коли якогось короля скидали з трону шкереберть. Цікаві були уроки.
Взагалі ми тут, у Будиночку Жовтого Дятла, живемо добре. Дітлахи цікавляться навчанням та грою. Бабусі цікавляться порядком, щоб усе було вчасно і впору, і навчають нас усього, що самі знають. Киндим цікавиться тільки травою і своїми спогадами про життя в африканських лісах, про бої з іншими звірами та мисливцями. Якби він написав записки, то вони були б у тисячу разів цікавіші за мої, я певна.
Безрога корова проводить час у хліві й на пасовищі. У неї очі великі-великі, покірливі-покірливі. Вдача у неї така тиха — уявити собі не можете! Досить сказати, що я така маленька на зріст і роблю з нею геть усе, що заманеться. Вона у всьому мене слухає: тільки я скажу, і вона піде вперед, піде назад, повернеться направо, повернеться наліво… І не подумайте, що вона мене боїться, ні: коли б вона мене разок кольнула, від мене тільки мокре місце залишилося б! Адже ж роги у неї є, тільки маленькі… Ні, вона це просто через лагідну вдачу, от і все. У неї прекрасна душа… Тільки молока дає мало. Правда, молоко на диво смачне. Загалом старанна корова.
Наш осел уже старезний дід, бідолаха. Сучасник Лафонтена, самі подумайте. Це дуже поважний чотириногий сеньйор, у нього довгі вуха і зажурений погляд. Розмовляє по-старовинному. Якщо прийде хто з сусідів, він так тихо і ввічливо скаже: «Ви виявили мені високу честь вашою увагою, шановний сеньйоре». Хто його не знає, звичайно, лякається і збирається знепритомніти, та він люб’язно простягає гостеві свій хвіст, щоб гість ухопився і не падав. Ми, молодь, його погано розуміємо, але донна Бента з ним охоче розмовляє. Вона має його за філософа і завжди прислухається до його порад. Вона каже, що взагалі на світі багато ослів, які вміють говорити, навіть на троні бувають такі осли, ну а в різних там парламентах і академіях — то просто не полічити. Але то осли двоногі, а чотириногих, вона каже, крім нашого Радника, ніколи не бачила.
Рабіко — це пропащий. Обжерливість його згубила. Цікавиться тільки їжею і більше нічим на світі. Вчиться не хоче. Просто навіть не варто про нього писати.
Багато тут у нас неживих, але також дуже милих. А от Уяви Собі спочатку був живий і навіть поводився як герой і боронив Кирпу від оси. І в цирку виступав. Та потім у нього зламалося всередині, і він перетворився на звичайну палицю.
Серед неживих мені найбільше подобаються хвіртка і дерево пітанга.
Хвіртка вміє робити лише одне: відчинятись і відразу ж зачинятися. Щоб відчинитись, вона жде, поки їй допоможе хтось із живих. Відчиняється, живий проходить, і тоді вона зачиняється вже сама і кидає такий звук: «пі-і, пі-і-і». Хороше створіння, нікому зла не робить.
Дерево пітанга має вигляд дуже поважний. Величезне. Вище за всі інші дерева у нашому садку. Вище навіть за те фігове дерево, в якому є дупло, де звичайно висить на стелі кажан. До речі, кажан не страшний. Не кусається. Їсть фіги з фігового дерева. Не треба тільки спинятися попід цим кажаном, а то інколи можуть бути прикрості… У пітанги кора гладка, без усякого моху. Щороку дає плоди, дуже солодкі, вони діляться на часточки. Не на такі, як помаранча, відокремлені одна від одної; у пітанги часточки лише для окраси, приклеєні зверху. Також прекрасне створіння і зла знову ж таки нікому не робить.
Взагалі, всі дерева в садку, я вважаю, дуже добрі істоти. Не базікають дарма, нікуди не втікають, не лізуть у чужі справи, тільки намагаються підготувати щороку квіти й овочі — кожне дерево готує певний вид овочів, і це мене найбільше дивує, бо ж у садку зовсім однаковий грунт для всіх. І все ж одне робить помаранчі, інше — мандарини або помаранчі, а ще інше — ці кислющі цитрини, які тітонька Настасія нарізує скибочками, щоб оздобити смажених поросят.
Найцікавіше, по-моєму, дерево — це жабутикаба. Височенне і нагорі кругленька така шапка з листям. Листя так густо-густо посаджено, що жоден сонячний промінь не просотається. Коли наступає час, гілки вкриваються білими пуп’янками, які згодом дедалі грубшають і розкриваються маленькими квіточками. Потім квіточки засихають і обсипаються, і залишаються такі зелені маленькі кульки. Вони ростуть, ростуть і робляться завбільшки з горіх. І тоді починають змінювати колір. Зелений втрачають і стають чорними, як тітонька Настасія.
Ах, яке у нас в будинку свято, коли жабутикаба почорніє і достигне! Кирпа, Педріньйо і Рабіко переселяються жити під дерево… Та овочі ці недовго тримаються. Два тижні найбільше. Коли закінчуються, то треба, значить, ждати знову аж цілий рік, поки дерево дасть вже інші.
Кожне дерево дає свої плоди, але затінок всі дають однаковий. Яка розкіш взагалі затінок! У спеку ми завжди збираємося в затінку під великою жабутикабою, і донна Бента розповідає нам різні історії і дає уроки.
Я повинна ще раз зупинитися на цій сеньйорі. Донна Бента така добра, що добрішою бути неможливо. Вже одне те, що вона терпить мене, чого варте! Понад усе мені в ній подобається те, як вона вміє все пояснювати. Після її уроків усе всім робиться ясне, як сонце. А скільки вона знає різних речей, хай йому чорт! Вона так начиталася всіх цих книжок, які у неї в кімнаті на полицях сидять, що навіть графа заткне в царині науки, їй-бо! У своїй широкій спідниці й окулярах вона схожа не так на бабусю, як на стару фею. У неї також є чарівна паличка, і ця паличка зветься «доброта». Тільки вона не перетворює людей на різних звірів, а, навпаки, будь-якого звіра перетворить на істоту розумну і прекрасної душі. Киндим твердить, що саме завдяки мудрості донни Бенти всі мешканці Будиночка Жовтого Дятла тішаться таким щастям і такою свободою.
А зате ось тітонька Настасія не знає зовсім ніяких наук. Книжок вона в житті не читала, бо неписьменна. Та ви не подумайте: що стосується життя і всього, що в житті трапляється, вона також справжній мудрець. По-перше, ніхто у всьому світі не вміє так смачно готувати. Таких смажених курчат, таких соусів і приправ, такого варення, такого печива, пиріжків і пампушок ви, безумовно, ніколи не їли — і не сперечайтесь, не буду слухати. Дарма, що тітонька Настасія негритянка і народилася в селі, але жодна принцеса таких пиріжків вам не спече. Це вже будьте певні! Вона бере пшеничне борошно, замішує на яйцях, ліпить кульки, потім трошки покачає їх у білих долонях своїх чорних рук — і в піч. Начебто все як у інших — а ви покуштуйте… У неї якось попросили рецепт, то вона засміялася і каже:
— Рецепт дам, чого ж не дати? Тільки річ же не в рецепті. Тут цими днями приходила теща сусіда Теодо-ріко, також рецепт просила. Я дала. І знаєте, що було? Вона спекла, бачиш, як зазначено в рецепті, і проте вийшла гума, а не пиріжки. Ніхто їсти не міг. Хо-хо-хо! Готувати, дітки, це не так просто, також свій секрет є. А я ж біля печі народилася та біля печі, видно, й помру. — Так і сказала.
А як шиє! Як цирує! Як пере й прасує! Та це що — вона і лікувати вміє, слово честі! Якщо, наприклад, палець уріже чи там живіт у вас заболить, то вона на все знає трави: прикладе до болючого місця чи дасть вам випити настій — і все немов рукою зніме. І про всіх вона піклується, мов рідна, — недарма донна Бента
