гуртом подвиги… На чолі, розуміється, він, Педріньйо. Решта — Кирпа, Емілія… А Рабіко прийняти? Коли Педріньйо вранці розповів Кирпі, їй так сподобалося, що відразу ж вирішили — їхня компанія так тепер і зватиметься: «Орден Жовтого Дятла».
— А Рабіко прийняти? — спитав Педріньйо.
— Прийняти, я гадаю. Він поступово виховається…
ЧАСТИНА ДРУГА
Маркіз де Рабіко
Семеро поросят
Їх було семеро. Авжеж, ми всі знаємо, що «сім» — число чарівне, воно повторюється в казках та в прислів’ях, — тільки їх і справді було семеро, і всі руденькі, з біленькими плямами. Коли мати водила їх на прогулянку, то всі семеро чвалали за нею статечно, один за одним — хро, хро, хро…
Дні минали, поросятка росли, а як виростали, то потрапляли…
— До школи, я знаю!
— До школи, та тільки до пічної…
— Ой, яка шкода!
Ну безперечно. Життя поросяти незавидне… Бавиться собі на лужку, веселе, кругле, мов кулька. Донна Бента подивиться і скаже:
— Настасіє, наша сусідка Додока сьогодні з нами обідатиме. Я гадаю, ось той підійде! — і вкаже на бідолаху.
Негритянка прийде з коритом:
— Паць-паць-паць!
Дурненькі подивляться, прибіжать — і нумо жвакати. Тут вона саме нахилиться і хап за ногу «ось того»…
Та ви гадаєте, всі семеро братів так і потрапили до печі?
Помиляєтесь: один залишився…
Ну, хто, ви думаєте?.. Ви вгадали. Рабіко! Він уцілів, бо вважався за Кирпиного друга, вона з ним бавилася, коли він був ще зовсім маленький.
— Ти не хвилюйся, «вона» тебе не займе, — сказала якось Кирпа своєму другові, розуміючи під «нею» тітоньку Настасію. І сказала один раз назавжди.
Відтоді Рабіко перестав звертати увагу на буркотливі погрози тітоньки Настасії: «Засмажу ось тебе, якщо будеш тут вештатися під ногами», — і гуляв по всьому садку із зухвалим виглядом. Він підходив навіть просто до дверей кухні і бабрався у покидьках під самим носом у тітоньки Настасії, наїдаючись всілякими смачними речами, аж навіть живіт у нього ставав круглий, як м’ячик, і тоді засинав на сонечку так солодко, як уміють засинати тільки свині — хро-о! Уві сні він здебільшого нічого не бачив, а коли-не-коли бачив Емілію в новому червоному платті.
Граф де Кукурудзо
Якось Кирпа сказала Емілії:
— Еміліє, хочеш вийти заміж?
— Не дуже, — відповіла лялька, — та й женихів тут путящих нема.
— Як — нема! — розгнівалася Кирпа. — А Рабіко? Чим не жених?
Емілія затупотіла ногами і заявила, що за такого ледацюгу не вийде нізащо в світі.
Кирпа посміхнулася:
— Ти помиляєшся, Еміліє! Він і ледащо, і свиня лише на вигляд, а взагалі він маркіз. Його одна зла фея заворожила і перетворила на свиню, а свинею він залишиться, доки знайде чарівного персня, який міститься у череві в одного черв’ячка. Тому Рабіко все риє землю рильцем: це він полює на того черв’ячка…
Емілія замислилася:
— А ти певна, Кирпо, що він, коли розворожиться, буде не така свиня?
— Ну, звичайно, цілком певна! Це ж мені все його батько розповів, граф де Кукурудзо, дуже поважна особа… Він до нас у гості збирається: просити твоєї руки для свого сина.
Емілія думала, думала, думала і сказала:
— Ну гаразд, я згодна, хай цей батько приїде. Я вийду за Рабіко, але тільки залишуся жити тут, у домі, і не переїду до нього в свинарник, поки він не перетвориться на маркіза. Добре?
— Прекрасно! — сказала Кирпа. — Тоді піди переодягнися, а то граф де Кукурудзо скоро буде тут. Він уже вийшов з дому. Одягни своє нове плаття, червоне горошком, чуєш?
Поки лялька переодягалася, Кирпа побігла в садок шукати Педріньйо. Він був зайнятий — їв цитрини.
— Хутчіш, Педріньйо! — гукнула Кирпа. — Зроби мені ловкенького графа з кукурудзяного качана — щоб був показний і в капелюсі. Я сказала Емілії, що зараз приїде батько нашого Рабіко просити її руки для сина, що Рабіко фея заворожила, що він розворожиться, коли знайде перстень у череві черв’ячка…
— І ця дурненька повірила?
Атож, і сказала, що гаразд, вийде заміж, але тільки не піде до свинарника, а житиме тим часом у нас…
Педріньйо зробив усе, що просила сестра, — взяв товстенький качан, з якого вже вийняли зернята, але зверху ще залишилося кілька сухих лусочок, що дуже добре заміняли комір, приробив йому ручки, ніжки, голову з очима, носом, ротом і капелюхом. І пішов сватати Емілію.
Тук-тук-тук!
— Хто там? — відгукнувся з-за дверей Кирпин голос.
— Це знаменитий граф де Кукурудзо завітав у гості до сеньйори Емілії,— повідомив Педріньйо.
— Зачекайте хвилинку, зараз відчиню, — відповідала Кирпа.
Граф увійшов.
Кирпа зустріла його вельми люб’язно:
— Дуже рада, дуже рада, сеньйоре графе! Беріть, стільця, будь ласка, сідайте. Я щаслива познайомитися з татом маркіза де Рабіко! А як поживає його мама графиня?
— Я вдівець… — відповів граф і зітхнув.
— О, щиро співчуваю! А як ваша мама почуває себе?
Граф знову зітхнув:
— 3 нею скоїлося нещастя…
— Яке? Розкажіть, прошу.
— Її з’їла ваша безрога корова, — пояснив граф, витираючи лусочками свого коміра дві сльозинки, по одній в кожному оці.
— Сердешна! — зажурено сказала Кирпа.
Цієї хвилини у дверях показалася Емілія у червоному платті.
— Сеньйоре графе, — сказала Кирпа, — дозвольте мені відрекомендувати вам вашу майбутню невістку, сеньйору Емілію. Подивіться, вона вам подобається?
