Постаті заворшилися й несміливо підвелися з підлоги. Проте цілком випросталася тільки одна з них, а решта шестеро стояли згорблені, низько схиливши голови й молитовно склавши на грудях руки. Всі вони були чоловіками, від тридцяти до сорока років на вигляд, хоча могли бути й старшими. Інфернальні сили дозволяли істотно вповільнювати процеси старіння, а в окремих випадках — навіть зупиняти їх. Сам Сідх у своєму попередньому земному тілі прожив шістдесят чотири роки і виглядав на свій вік лише тому, що служив у лавах Інквізиції. Впродовж останніх двох десятиліть він мусив удаватися до спеціальних засобів, що робили його зовнішність старішою, ніж насправді, бо звичайні чаклуни інквізиторського рівня, дарма що тривалий час зберігали гарну фізичну форму, загалом жили не набагато довше за простих смертних.
— Вітаємо тебе на Гранях, милостива пані! — урочисто мовив той з чорних чаклунів, що стояв прямо, вочевидь, їхній ватажок. Це був міцної статури шатен з типово кельтськими рисами обличчя; він дивився на Сідха із захватом та благоговінням. — Ми всі до твоїх послуг.
— Ви добре попрацювали, — схвально сказав Сідх. — Господар оцінить це.
Чорні чаклуни низько вклонилися, мало не вдаривши чолом об землю. Ватажок позадкував до жертовника, взяв велику фарфорову чашу, що стояла пруч із випатраним тілом немовляти, і шанобливо підступив до Сідха.
— Чи не зробить милостива пані нам ласку, скуштувавши свіжої крові?
Сідх ствердно кивнув, але брати чашу не поспішав. Він оцінливо дивився на чоловіка і вражався тому, який той здоровенний — нависає над ним, наче скеля. Та й усі його товариші один в один велетні… Лише з деяким запізненням Сідх збагнув, що це не вони великі, а він маленький, і його нові органи зору сприймають світ в інших масштабах, ніж ті, до яких він звик.
„От чорт!“ — невдоволено подумав Сідх. — „Невже так важко було знайти високу жінку?…“
Утім, висловлювати свої претензії вголос він не став, а натомість запитав у ватажка:
— Якщо не помиляюся, ти Анґус МакҐреґор?
— Саме так, моя пані, — знову вклонившись, відповів чоловік.
Сідх узяв з його рук чашу й сказав:
— Твоє здоров’я, Анґусе МакҐреґоре.
Випивши половину свіжої, ще теплої крові, Сідх витер тильним боком долоні губи й повернув чашу МакҐреґорові.
— Випий і ти, вірний слуга. І братів своїх пригости.
Чорний чаклун підніс чашу до вуст, зробив кілька ковтків, потім відкрив вічко свого персня й висипав у решту крові жовтуватий порошок, який з тихим шипінням швидко розчинився. Його підлеглі не бачили цих маніпіляцій, оскільки МакҐреґор стояв до них спиною і затуляв чашу плечима. Нічого не підозрюючи, вони випили по ковтку крові й доземно вклонилися Сідхові в подяку за виказану їм честь.
МакҐреґор повернув порожню чашу на жертовник і привів у дію закляття, що активізувало підсипану в кров отруту. Всі шестеро, мов підкошені, гугнули додолу й задриґалися в передсмертних корчах. Сідх незворушно спостерігав, як стихають їхні конвульсії, а коли все було закінчено, перевів погляд на МакҐреґора.
— Господар винагородить їх за вірну службу, — стримано сказав він. — Більше ніхто про це не знав?
— Ніхто, пані. Тільки ці шестеро були втаємничені. — МакҐреґор кинув побіжний погляд на нерухомі тіла біля жертовника. — А розповісти нікому не могли. Вирушаючи за тілом для тебе, вони вважали, що я просто хочу принести в жертву юну незайману чаклунку. Про те, що мало статися насправді, я розповів їм лише перед початком ритуалу. Власне, я міг провести його самостійно, а їх на цей час кудись відіслати, проте Господар сказав, що не варто ризикувати.
— Господар вирішив мудро, — безапеляційно мовив Сідх. — Вони брали участь у викраденні тіла, а отже, забагато знали. Їх не можна було залишати на Гранях. Тільки таким видатним слугам, як ти, можна довірити зберігання цієї великої таємниці. Твої мертві брати одержать гідну винагороду в Потойбіччі, а тобі Господар надішле нових братів.
— Хвала Господареві! — шанобливо проказав МакҐреґор.
— На віки вічні, — як годиться, підхопив Сідх. А по короткій паузі запитав: — До речі, хто я?
У МакҐреґорових очах промайнула тривога.
— Не можу знати, пані. Господар не назвав твого імені, лише повідомив, що ти — одна з його найвищих наближених… — Поряд із тривогою, в погляді чорного чаклуна з’явився переляк. — Запевняю тебе, милостива пані, я все зробив правильно. Чітко дотримувався інструкцій Господаря…
— Усе гаразд, — з легкою усмішкою заспокоїв його Сідх. — Я пам’ятаю, хто я така. — Він мало не сказав „такий“, але вчасно схаменувся і вирішив надалі стежити за своїми словами. — Втілення пройшло бездоганно, і тобі це запишеться. А я мала на увазі інше — як звати моє нове тіло?
МакҐреґор не стримався від полегшеного зітхання.
— Беатриса фон Гаршвіц, пані. Дочка барона фон Гаршвіца з Грані Нолан.
— Беатриса, — повторив Сідх. — Що ж, звучить непогано. Можливо, я збережу це ім’я… Але з цим розберуся згодом. Десь тут для мене знайдеться чисте вбрання?
— Неодмінно знайдеться, пані. Воно у вежі нагорі. Там-таки ти зможеш помитись і причепуритися.
— То ходімо.
Кинувши прощальний погляд на тіла своїх товаришів, чорний чаклун запросив Сідха йти за ним.
Склеп, що його ґрупа МакҐреґора використовувала для відправлення своїх обрядів, був розташований у підземеллі недобудованого й давно покинутого замку, який поступово руйнувався під впливом часу. Таких руїн — своєрідних пам’яток невдалим спробам колонізувати нові території, — на Гранях була сила-силенна. На відміну від жорстко замкненої Основи, де кожен клапоть суші становив самодостатню цінність, в умовах Граней, де землі було вдосталь, її цінність визначалася передовсім доступністю до трактових шляхів, які зв’язували місцевих мешканців з рештою людства і сприяли розвиткові торгівлі. З цієї причини переважна більшість населених Граней (за винятком найцивілізованіших, буквально обплутаних трактами) не були заселені цілком. Людська діяльність зоререджувалася в радіусі від кількох сотень до двох-трьох тисяч миль від найближчого виходу на трактовий шлях, а за межами цих районів присутність цивілізації майже не відчувалася.
Упродовж останніх п’яти-шести сторіч освоєння нових земель відбувалося за принципом „спершу тракт, потім заселення“, проте завжди знаходилися диваки, які бажали випробувати зворотний метод — спочатку оселитися на дикій Грані, обжити її, а згодом добитися підведення до неї тракту. Іноді їм це вдавалося, а здебільшого — ні. В цьому конкретному випадку один вельможа-чаклун, що надумав був заснувати на новому місці власне королівство, зазнав невдачі. Він привів сюди близько двох тисяч своїх підданих, організував кілька селищ, почав будувати замок і майже закінчив його, проте не зміг переконати потенційних інвесторів викласти кругленьку суму для проведення і подальшого обслуговування короткої гілки від найближчого трактового шляху. Зрештою він відмовився від свого задуму і разом з підданими повернувся на рідну Грань.
Історію цього замку розповів Сідхові Анґус МакҐреґор, поки вони підіймалися ґвинтовими кам’яними сходами на поверхню. Він був позашлюбним сином праправнука безталанного вельможі і з родинних переказів знав про існування недобудованого замку на ненаселеній Грані. Ставши на шлях служіння Нижньому Світові, він розшукав згаданий у переказах замок й облаштував у ньому свою резиденцію.
Сідх слухав МакҐреґора краєм вуха, а подумки намагався покликати Веліала. Відповіді не було — втім, Господар попереджав, що попервах прямий зв’язок із Потойбіччям буде відсутній, тому Сідх не дуже непокоївся. Його розум та дух мають цілком опанувати нове тіло, а на це може піти кілька днів. Головне, що він контролював чаклунські здібності тіла і мав доступ (правда, ще не повний) до джерел енерґії Нижнього Світу.
Вони вийшли з підземелля й піднялися на третій поверх уцілілої вежі, де розташовувалися житлові приміщення. МакҐреґор провів Сідха до невеликої кімнати, скромне вмеблювання якої складалося зі старої горбатої канапи, розхитаного крісла з продавленим сидінням, двох скринь і перекособоченого трюмо з тріснутим дзеркалом. Посеред приміщення стояли дерев’яні ночви з водою, на трюмо, разом із щіткою для волосся, лежав шматок рожевого мила, а на спинці крісла висів широкий ворсяний рушник.
— Твоє вбрання тут, пані, — промовив чорний чаклун, указавши на одну зі скринь. — Знайдеш собі
