Розділ 5
Коли я прокинулася, Владислава поруч не було. Настінний годинник показував восьму ранку — час, у який ми з чоловіком звикли вставати. Солодко позіхнувши, я перекинулася на бік, знову заплющила очі і ще кілька хвилин лежала нерухомо, краєм вуха дослухаючись до тихого шуму води у ванній — це Владислав приймав душ. Як я вже казала, раніше він був „совою“, але на догоду мені змінив свій ґрафік і тепер прокидався навіть раніше за мене. Хоча зазвичай не біг відразу під душ, а будив мене, і ми з ним, ще пойняті приємною соннотою… ну, щонайменше цілувалися. А коли ранок був вільний, як от сьогодні, то самими лише поцілунками не обмежувалися.
Шум води нарешті припинився, і незабаром з ванної вийшов Владислав, одягнений у довгий халат темно-червоного кольору. Помітивши, що я вже не сплю, він променисто всміхнувся мені.
— Доброго ранку, люба, — привітався зі мною, витираючи рушником волосся. — Як спалося?
— Дякую, добре, — відповіла я, потягнувшись. — А ти чого так підірвався? Не поцілував мене, не приголубив.
— Усі претензії адресуй дядечкові Ференцу. Це він мене розбудив. Сказав, щоб о пів на дев’яту я був у нього в кабінеті, мовляв, є термінова справа.
Дядечком Ференцом ми називали Ференца Кароя, великого інквізитора і реґента Імперії. Його „офіційні“ прізвизька — Залізний Франц і Головний — нам не подобалися, і ми придумали своє, для внутрішнього вжитку. На наш подив, нове прізвисько швидко прижилося серед придворної молоді, а невдовзі вийшло за межі палацу і стало гуляти по всьому місту.
— Він викликав тебе одного?
— Так. — Закінчивши витирати волосся, Владислав недбало жбурнув рушник у крісло. — Я питав, чи треба будити тебе, а він сказав, що ні.
— Може, отримав якусь звістку про Сандру? — припустила я.
У відповідь він лише знизав плечима, підійшов до трюмо із дзеркалом і взяв сушилку для волосся, котра, як і більшість пристроїв на Гранях, приводилася в дію маґією. Тим часом я вискочила з ліжка, швиденько збігала до ванної, а повернувшись, знову шаснула під теплу ковдру і двічі смикнула позолочений шнурок, що висів у головах ліжка, сповіщаючи чергових фрейлін, що вже прокинулася.
Владислав посміхнувся, дивлячись на мене в дзеркало, але промовчав. Він уже давно вичерпав усі свої шпильки з приводу мого ранкового церемоніалу, а повторюватися було не в його звичках. Хтось інший на його місці продовжував би дошкуляти мені заяложеними жартами, щиро вважаючи, що вони залишаються смішними і на десятий, і на двадцятий раз, проте Владислав був не такий. Якось порівнявши мене з Клеопатрою і зазначивши при тому, що вона погано скінчила, він не став розвивату цю тему далі, хоча, гадаю, спокуса була велика. Владилав, звичайно, не досконалий — але, поза сумнівом, близький до досконалості. Він наймиліший, найчуйніший, найдобріший хлопець у світі, і мені казково пощастило, що я зустріла його. Я маю чимало претензій до Метра за його втручання в мою долю, за спроби маніпулювати мною, хай навіть з найкращих спонукань; та водночас я щиро вдячна йому за те, що він знайшов мені такого чудового чоловіка.
І ще, звичайно, я вдячна Метрові за батьків. Питання про те, чи правильно він учинив, забравши мене в людей, рідних мені по крові, досі залишається спірним і неоднозначним, але разом з тим слід визнати, що до вибору моєї прийомної сім’ї Метр поставився надзвичайно відповідально. Я дуже сумувала за татом та мамою і шкодувала, що зараз їх немає зі мною. На відміну від Владових батьків, які мешкали тут-таки в палаці, мої залишилися на Основі, під пильною, хоч і невидимою, охороною Інквізиції. Вони не переїхали до мене через мого меншого брата Анджея, який ще навчався в школі, а після неї збирався в університет — і неодмінно в один із земних, бо він змалку був схиблений на комп’ютерах і мріяв стати програмістом. А на Гранях комп’ютерів немає — з тієї простої причини, що електроніка, з якої складається комп’ютерне „залізо“, тут не працює в принципі. Правда, Владислав та його друг, кадет Джозеф Арно, стверджують, що це не біда, адже закони математичної логіки, на яких ґрунтується кібернетика, залишаються чинними й на Гранях, а всі електронні блоки можна замінити маґічними пристроями. Але поки всі ідеї Владислава про „чарівний комп’ютер“ перебувають у статії теоретичної розробки, до їх практичного втілення ще дуже далеко, тож найближчими роками моєму братові нема чого робити на Гранях. Тому мої батьки вирішили залишитися з Анджеєм на Основі — зрештою, я вже доросла й сама можу про себе подбати, а він ще потребує їхнього догляду та турботи…
Не минуло й півхвилини, відколи я смикнула за шнурок, як двері, що вели до передпокою розчинилися, і в кімнату ввійшли дві шістнадцятирічні дівчини, блондинка та брюнетка, вдягнені в простенькі, але симпатичні сукні, що з однаковим успіхом могли бути як святковим вбранням покоївок, так і домашнім одягом знатних панночок. Согодні в моїх апартаментах чергували Сесиль та Ґрета, безтурботні юні створіння, колишні вихованки придворного пансіону для шляхетних дівиць, а нині мої фрейліни.
Разом з ними до спальні вдерся наш кіт Леопольд. З гучним криком „Приві-і-іт!“, більше схожим на бойвий клич індіанців, ніж на ранкове вітання, він кинувся до Владислава, енерґійно потерся об його ноги, потім заскочив на ліжко й лизнув мене в щоку.
— А от і я! Час уже вставати, спляча красуне.
— Зараз встану, — відповіла я, погладивши його. — От тільки поснідаю.
Дівчата, яких Леопольд своєю бурхливою появою тимчасово відтіснив на другий план, чемно побажали нам доброго ранку. Обоє говорили коруальською мовою, яка належала до десятки найпоширеніших у Священній Імперії. Ні для Сесилі, ні для Ґрети вона не була рідною, але вони володіли нею досконало — в освіті дітей з інквізиторських родин велику увагу приділяли вивченню основних мов Імперії, і ті, що не знали принаймні трьох з них, вважалася неуками. Коли по прибутті до Вічного Міста перед нами постало питання про вибір робочої мови для нашого багатонаціонального почту, ми думали недовго й зупинилися на коруальській, оскільки добре знали її і за час перебування на Ланс-Оелі здобули непогану практику в спілкуванні нею.
Відповівши на привітання дівчат, Владислав обдарував їх своєю приязною усмішкою, вибачився і швидко пройшов у прилеглу до спальні ґардеробну кімнату. Білява Сесиль провела його захопленим поглядом, а помітивши, що я дивлюся на неї, густо за шарілась і хутенько кинулася розсувати штори й розчиняти вікна. Спальню залило яскраве сонячне світло, повіяло приємною ранковою свіжістю, зовні чувся заливчастий спів пташок у двірському парку. На Грані Палатина, в її південній півкулі, де розташовувався королівський палац, зараз була пізня весна — моя улюблена пора року.
Я прибрала Леопольда зі своїх грудей, підтяглася й сіла в ліжку. Ґрета дбайливо поправила подушки, щоб я могла спертися на них спиною, а кіт усівся у мене в ногах і став розпитувати, що мені сьогодні снилося. Він захопився тлумаченням снів півроку тому, коли відвідував разом з нами лекції з класичної прекоґностики (коротше, з гадання), і перш ніж ми схаменулися, встиг поповнити свій словниковий запас хитромудрими термінами, які вживав геть не до ладу, орієнтуючись переважно на їхнє звучання, а не на значення. Попервах це було смішно, потім стало сумно, і ми заборонили Леопольдові брати участь у наших заняттях. Але запізно — шкоду вже було заподіяно…
У дальньому кутку кімнати пролунав мелодійний передзвін. Ґрета сходила туди, відчинила маленькі дверцята в стіні й дістала з заглиблення срібну тацю зі сніданком. Вранці подвійне смикання шнурка надсилало сиґнал також і на кухню, де для мене швиденько готували легкий сніданок, який по спеціальній системі вбудованих у стіну ліфтів, доправлялася в спальню. Що ж до Владислава, то йому зазвичай накривали стіл на терасі наших покоїв, і там він снідав у веселому товаристві молодих інквізиторів та придворних котів.
Повернувшись до ліжка, Ґрета поставила тацю мені на коліна і прибрала кришку з тарілки, де лежала вельми апетитна на вигляд підрум’янена булочка. Вона та ще кілька тонких скибочок сиру, чашка чаю і трохи вершкового масла, складали весь мій сніданок. Мій чоловік жартома називав це пташиним кормом — йому моєї ранкової булочки з сиром та маслом вистачило б хіба що на дин зуб.
Розрізавши булочку навпіл, я намастила її і взялася до їжі. А Сесиль запитала:
— Приготувати вашій високості ванну?
