— Як це?
— Дуже просто. Ти цілком слушно сумнівалася, що пошуки в архіві нам допоможуть. Насправді не ці документи привели нас до Рівала де Каердена — все було з точністю до навпаки. Власне, ідея про те, що він міг бути причетним не лише до твого викрадення, а й до мого, від самого початку носилася в повітрі, проте ніхто не розглядав її, бо всі були певні, що в той час Рівал не відлучався від герцоґа. А твій батько, єдиний, хто міг допомогти нам, донедавна й не здогадувався, що я також приймак… — Владислав з лагідним докором подивився на мене. — Ну, хіба ж так можна, Інночко? Герцоґ таки має вагомі причини боятися зустрічі з тобою. Нічого не розповідаючи про мене, ти фактично кажеш йому: а ось ця частина мого життя тебе не стосується, татусю, це не твоя справа. Гаразд якби йшлося про щось незначне, але ж я, сподіваюся, займаю важливе місце в твоєму житті. Невже ти не розумієш, якого болю завдаєш йому своєю нещирістю?
Я збентежено опустила очі. Мені стало дуже соромно — і не лише за свою черствість до герцоґа. Я раптом збагнула, що якби ще в перших листах розповіла йому про Владову проблему, то Істру було б знайдено набагато раніше — можливо, ще навесні.
— А від кого він дізнався про твоє всиновлення? — запитала я, не підводячи погляду.
— Від Маркеджані Торічеллі. Як я розумію, Сандрин брат обмовився про це як про щось загальновідоме, він навіть не підозрював, що тим самим зробив вирішальний крок у пошуках моєї рідні. Ну а герцоґ, перетравивши це, ввічливо поцікавився, чи не здається дивною відсутність у той самий час Рівала. Маркеджані негайно доповів про нові обставини батькові, а командор Торічеллі, звірившись із записами і переконавшись, що де Каерден справді перебував у відрядженні, вчора ввечері повідомив про все дядечка Ференца. Решта було справою техніки. Одержавши зачіпку, за ніч архіваріуси розшукали всю потрібну інформацію. І, до речі, ще один важливий факт: того дня, коли на Істрі стався Прорив, Рівал де Каерден перебував на патрулюванні в Забороненій Зоні. Вочевидь, він і врятував від нечисті малюка… тобто мене. Дядечко вважає, що так воно й було, оскільки Метр, подібно до інших Великих, волів робити все чужими руками. А згодом Рівал підлаштував усе так, щоб саме його відрядили на Істру для перевірки повідомлення князя Властимира. Таким чином, він мав можливість провести слідство у потрібному для себе напрямку і в разі потреби приховати деякі небажані для себе обставини.
Я збиралась була дещо додати, проте останньої миті передумала, вирішивши не псувати чоловікові свята. Коли його радощі трохи вщухнуть, він і сам здогадається, що Метр не просто передбачав можливість Прориву — він
Бідолашний Рівал! Як важко йому було жити з таким тягарем на совісті! Він бо ж не був байдужим і незворушним Великим, він був звичайною людиною, здатною мучитися й страждати. І коли через двадцять з гаком років за моїми братами, Сіґурдом та Ґійомом, прийшов Женес, а Метр відмовився допомогти їм, Рівал, мабуть, відразу збагнув, що їх віддано на заклання так само, як раніше було віддано князя Верховинського з ріднею…
— А що було потім? — запитала я. — Що тобі відомо про подальшу долю твоїх… ну, Мар’яни та Огнеслава?
— Після смерті Властимира й обох його синів Огнеслав, як найближчий родич за чоловічою лінією, став новим князем Верховинським, а Мар’яна, відповідно, княгинею. В них народилося ще два сини та три доньки; відомо імена лише двох найстарших — Світозар та Мирослава. Вісім років тому Огнеслав загинув у одному з міжусобних конфліктів із сусідами, і князівський титул успадкував п’ятнадцятирічний Світозар — зараз йому має бути двадцять три роки. У дев’яносто шостому він одружився, а за рік по тому віддав старшу із сестер, Мирославу, за свого шуряка, княжича Брамського, чий рід здавна контролює єдиний трактовий шлях на Істрі. Мар’яна так і не вийшла вдруге заміж — принаймні, до весни цього року. Це все, що знають у Тебризькому командорстві. Дядечко вже віддав наказ зняти з патрулювання найближчого до Істри інквізитора й відрядити його, так би мовити, на розвідку. Він буде на місці вже післязавтра, і тоді ми отримаємо детальнішу інформацію. — Владислав ненадовго задумався. — І знаєш, Інно, в цій справі є ще одна загадкова обставина.
— Яка?
— Пам’ятаєш найсвятішого Іларія, патріарха Вселенської Несторіанської Церкви, який у липні перебував з візитом в Імперії?
Я невизначено хитнула головою. Серед великої кількості найповажніших священнослужителів, що з ними ми мали справу впродовж останніх місяців, здається, був якийсь патріарх Іларій, але ні його зовнішнього вигляду, ні змісту розмови з ним, ні навіть обставин нашої зустрічі я пригадати на могла.
Правильно витлумачивши мій рух, Владилав не став чекати на відповідь і продовжив:
— А от я добре його пам’ятаю. За час його перебування у Вічному Місті ми зустрічалися разів п’ять або шість на прийомах у Палатинумі. Здебільшого розмовляли про реліґію та філософію, і мені дуже сподобалося, що він з повагою ставився до моїх переконань, не намагався нав’язати своїх поглядів. А загалом патріарх Іларій нічим не відрізнявся від інших високих церковних ієрархів, тому після його від’їзду на Бетику я швидко забув про нього. Тоді я не звернув уваги на одну дивину в його поведінці: на відміну від решти своїх колеґ, які більше цікавилися тобою, ніж мною, оскільки ти не лише обранниця Метра, а ще й єдина жінка серед вищих маґів, Іларій цілком зосередив свою увагу на мені. Через те ти й не запам’ятала його — ви з ним спілкувалися лише один раз, у суто офіційній обстановці, та й тоді обмінялися лише кількома ввічливими фразами. У подальшому зустрічей з тобою він не шукав, зате не втрачав жодної нагоди, щоб поговорити зі мною.
— Можливо, — припустила я, не зовсім розуміючи, до чого хилить чоловік, — він якимсь чином довідався про угоду мого діда Олафа з Женесом? Ну й вирішив, що я диявольське поріддя, від якого слід триматись якнайдалі.
Миттю вловивши гіркоту в моїх словах, Владислав співчутливо подивився на мене. Він знав, як мені боляче усвідомлювати, що ще до свого народження я була призначена Нижньому Світові, і якби обставини склалися інакше, зараз моє ім’я вимовляли б з такою ж ненавистю та відразою, як імена Веліала-Вельзевула, Люцифера, Локі, Калі й Арімана — п’яти відомих історії вищих маґів давнини, що стали на шлях служіння Пітьмі.
Задля уникнення будь-яких непорозумінь, Інквізиція засекретила ту частину моєї родинної історії, де йшлося про ігри з чорнокнижництвом мого тричі прадіда, чиї необережні досліди пов’язали наш рід з Нижнім Світом і дозволили Женесові не лише закабалити мого діда Олафа, а й здобути владу над душами його онуків. Офіційна версія оповідала лише про те, що ще тисячу років тому Женес де Фарамон поклався помститися нащадкам Бодуена де Бресі і з настанням поточних Нічиїх Літ почав здійснювати свої плани вендети, першою жертвою якої став герцоґ Олаф. Метр, за цією ж офіційною версією, почуваючись відповідальним перед родом Бодуена, чиєю допомогою колись скористався, приставив до юного герцоґа Ґарена охоронця — Рівала де Каердена, щоб той захищав його від Женесових підступів. Та через кілька років, коли в сім’ї герцоґа народилась дочка з унікальним чаклунським даром, Метр вирішив не ризикувати, залишаючи її на Аґрісі, й наказав Рівалові підмінити її мертвонародженим немовлям. Подальші події засвідчили, що це був дуже мудрий крок з боку Великого, оскільки де Каерден, дарма що мав Метрове благословення, не зміг уберегти від Женеса герцоґових синів. І лише згодом, коли я подорослішала й набралася досвіду, Метр дозволив мені повернутися на батьківщину, де я разом з чоловіком, також вищим маґом, знищила заклятого ворога мого роду, звільнила душі братів з пекельного полону, а принагідно врятувала весь Аґріс від загибелі.
Така відредагована й причесана історія влаштовувала всіх, вона навіть видавалася правдоподібнішою і викликала набагато менше питань, аніж те, що сталося насправді. Часом я й сама відчайдушно хотіла повірити в неї й забути про своє колишнє призначення, як про жахливий сон, раз і назавждий позбутися страху перед думкою, що воно (тобто призначення) може виявитися не таким уже й колишнім, а досі чинним, і одного аж ніяк не чудового дня заявить про себе в повен голос…
Владислав присунувся до мене ближче і ніжно сиснув мої руки в своїх. Від його доторку я відчула себе набагато впевненіше, напад панічного страху перед майбутнім минув. Я уявлення не мала, що готує мені
