— А я… я живий? Хіба я не вмер?
— Ні, Марку, ти не вмер. Ти довго хворів, та вже видужав.
Якийсь час він обдумував цю інформацію.
— Якщо я живий, то чому не можу ворухнутися? Чому я нічого не бачу?
— Ой, даруй! Я зараз.
Наступної секунди Марк відчув соє тіло і зміг розплющити очі. Він виявив, що лежить у густій траві в тіні розлогого дерева, чия густа крона прикривала його від спекотного проміння полудневого сонця. Над силу підвівшись, Марк сів і роззирнувся довкола.
Він перебував у незнайомій лісистій місцевості, неподалік похмурого громаддя напівзруйнованого замку, єдина вціліла вежа якого височіла над околицями, немов казковий велет. Поруч із собою Марк побачив лук з дюжиною стріл у сагайдаку, довгий кинджал у піхвах, містку флягу й відкриту шкіряну сумку, де лежали якісь паперові згортки — очевидячки, з їжею. Беатриси ніде видно не було, проте він виразно відчував її присутність.
— Де ти, сестричко? Що це зе замок? Як ми сюди потрапили?… І де Бекі?
— Забагато питань, Марку, — стримано мовила Беатриса. — Навіть не знаю, з чого почати.
— Почни з того, що покажись мені. Чому ти ховаєшся, Беа? Бекі з тобою?
— Ні, вона не зі мною, — відповіла сестра з невимовною тугою. — Її вже ніколи не буде з нами, Марку. Вона… вона вмерла.
Гострий біль пронизав Маркове серце, подих йому перехопило, а в грудях утворилася моторошна порожнеча.
— Ні! — вигукнув він уголос. — Ні, це неправда. Ти… ти помлилилася.
— Я б так хотіла помилитися, братику! Але я сама знайшла її… мертву. І поховала… вчора… Вона була… Господи, вона була така понівечена! Її катували… замучили…
Марк відчув, як по його щоках котяться сльози. Не в змозі далі стримуватися, він упав долілиць на траву й голосно заридав. Плакав довго та гірко; плакав і ніяк не міг зупинитися, аж поки не виплакав усі сльози. Звістка про смерть меншої сестри, яку він любив майже так само сильно, як старшу, стала для нього таким болісним ударом, що решта проблем тимчасово відійшли на другий план. Наразі Марк не міг думати ні про що інше, крім того, що більше ніколи не побачить малу Бекі, ніколи не почує її життєрадісного сміху, не зможе обняти її й пригорнути до себе, ніколи вона не погляне на нього своїми ясними, сповненими допитливості очима і не запитає: „Марку, а чому…“
Беатриса не заважала йому горювати. Вона лише підтримувала брата своєю присутністю й терпляче чекала, поки його біль трохи вгамується. Марк відчував сестрину любов разом із сумною ніжністю, і ця її любов та ніжність не дозволяли його ще кволому розумові знову пірнути у вир забуття, сховатися від жорстокої дійсності в мороці нестями. Якби ще він міг обняти Беатрису, заритися обличчям у її волосся, почути биття її серця…
— Де ти, Беа? — поклакав Марк, витираючи мокре від сліз лице. — Прийди до мене. — Він хотів був оглянути околиці чаклунським зором, у сподіванні побачити десь неподалік сестрину ауру, аж раптом наштовхнувся на неподоланну перепону: його маґія не працювала!… — Що зі мною, сестричко?
— Твою маґію заблоковано, — пояснила Беатриса. — Викрадачі не лише паралізували нас, а й наклали ще якісь могутні темні чари. Отямившись у підземеллі, я не могла привести в дію жодного закляття…
— То ти досі в підземеллі?!
— Ні, Марку. Я вже не там. Я тут, із тобою.
— Де „тут“? Я ж не бачу те… — Він зненацька замовк на півслові, вражений раптовим здогадом. — Якщо мою маґію заблоковано, то як я можу чути твої думки? — Марк аж похолов від жаху. — Ти мені тільки маришся, Беа? Насправді тебе немає? Я з’їхав з глузду?
— Заспокойся, братику, ти не з’їхав з глузду. Я справді є, я розмовляю з тобою. Просто тепер для цього нам не потрібна ніяка маґія.
— Чому?
Беатриса подумки зітхнула.
— Бо ми живемо в одному тілі.
— Як це? — розгублено запитав Марк.
— Саме так, як я сказала. Мій розум, моя душа вселилися в тебе. От глянь.
Тут Марк помітив, що його права рука піднімається. Він не збирався нею рухати, а проте вона піднімалася. Мало того — він перестав відчувати її!…
Не на жарт перелякавшись, Марк спробував поновити контроль над неслухняною рукою, і йому це без особливих зусиль вдалося. Тепер рука знову скорялася його волі.
— Переконався? — озвалася Беатриса. — Якщо хочеш, можу показати, як я цілком контролюю твоє тіло. Тільки розслабся, будь ласка. І не лякайся.
Геть приголомшений Марк без жодних заперечень виконав сестрине прохання й розслабився. Спершу йому відняло ноги, потім руки, невдовзі він перестав відчувати все своє тіло і, врешті, позбувся слуху, зору, нюху. Він знов опинився в кромішній пітьмі, проте цього разу не злякався, бо був уже готовий до втрати відчуттів. Звичайно, йому стало трохи моторошно, але поруч з ним була сестра, він торкався до її думок, сприймав її емоції і завдяки цьому не почувався цілком відрізаним від світу.
— А зараз присунься ближче, — сказала Беатриса. — З’єднайся зі мною — так само, як ми робили це раніше. Дивись через мене, слухай через мене, відчувай тіло через мене.
Марк учинив, як радила сестра, й обережно ввійшов у її розум. Він робив це не вперше — останніми роками вони часто встановлювали між собою такий тісний контакт. Маркові надзвичайно подобалися такі моменти їхнього єднання.
В усіх попередніх випадках йому доводилося долати значний спротив, щоб об’єднатися з розумом Беатриси, проте зараз це вдалося без найменших зусиль. Уже за кілька секунд до нього повернулись зір, слух, нюх, він знову відчув своє тіло — але сприймав його через сестру. Це було дуже незвично, бо раніше, коли вони поєднувался розумами, по той бік Беатрисиної свідомості Марк відчував її тіло, а тепер — своє власне…
Сестра звелася на ноги і зробила кілька кроків, демонструючи Маркові, що цілком володіє тілом. Потім сіла на траву і поступилася контролем братові.
На той час Марк уже встиг трохи зібратися на думках. Безліч питань, що ненадовго були відступили під натиском горя, тепер опосіли його з новою силою і наввипередки вимагали відповідей. Цих питань стало ще більше, а перспектива почути відповіді на них сповнювала його панікою. Йому знову захотілося разплакатись — і від туги за втраченою Ребекою, і від страху дізнатися щось жахливе про Беатрису. А в тому, що й зі старшою з його сестер сталося лихо, він уже не мав сумніву…
— Заспокойся, братику, — лагідно мовила Беатриса, миттю відчувший його страх. — Адже я тут, з тобою. Я жива. Згадай, чого нас навчали на уроках філософії: „Думаю, отже, існую.“ А я думаю, це точно.
— То що ж трапилося, Беа? — набравшись сміливості, запитав Марк.
— Я… в мене… — Сестра розгубилася. — Ох, Марку, навіть не знаю, з чого почати! Ти що-небудь пам’ятаєш після того, як нас захопили на тракті?
— Ні, — відповів Марк. Він вирішив поки не розповідати про те, що не відразу був паралізований, а ще якийсь час чинив опір і зрештою здійснив невдалу спробу самогубства. — А ти коли отямилася?
— Вже досить давно. Може, тиждень тому, може, й більше. Точно не знаю. Я прочумалася ще в дорозі, а ви з Бекі так залишалися непритомними. Коли ми прибули сюди, розбійники віднесли вас до вежі, а мене кинули до підземної комірчини з крихітним віконцем під самою стелею, і відтоді я геть втратила почуття часу. Була якась сонна, байдужа до всього, мабуть, мені щодня підсипали до їжі спеціальне зілля, щоб утримувати в такому стані. Гадаю, якби не це, я б точно наклала на себе руки. А потім… — Беатриса замовкла в розпачі, і під тиском її емоцій з Маркових грудей вихопився схлип. — Це сталося позавчора. Мене відвели ще глибше в підземелля, до великої зали з жертовником, поклали в центрі накресленої на підлозі пентаграми і навели якісь чари, від яких я цілком втратила здатність рухатись, і говорити. Старший з них, який назвався на тракті МакҐреґором, довго читав наді мною вголос страшні чорні закляття, а тим часом його помічник, той дзюбатий чорношкірий, приносив у жертву маленьке дитятко… Це було так жахливо, Марку! Я мало не збожеволіла. Та врешті мені вдалося заплющити очі, я стала подумки молитися, щоб не
