Коли дивишся в безодню

Ретельно дослідивши зоряне небо й переконавшись, що не помилилася, я перейшла із супутниками в іншу площину Рівнини, яка містила всі латки даної Грані (таку площину називали паралельною), і пояснила Ґуннарові й Леопольду:

— Загалом, ми можемо поринути в Колодязь і звідси, та краще пошукати місцевість, що відповідає розташуванню Шато-Бокеру на Аґрісі. Тоді наш шлях пролягатиме точнісьнько вздовж осі симетрії, і ми заощадимо день-другий перебування в Колодязі.

Ґуннар погодився зі мною, а от Леопольд, що ненадовго був угамувався коли я знайшла потрібну нам Грань, знову затягнув свою пісеньку й оголосив, що на пошуки цієї місцевості ми згаємо не менше тижня, тож у моїй пропозиції він не бачить нічого схожого на економію часу. Я наказала йому стулити писок, пригрозивши пригостити батогом, відтак уважно зорієнтувалася за зорями і скерувала вже сумирного Леопольда в тому напрямку, який вважала правильним.

Чи то сьогодні мені випав щасливий день, чи то я потроху почала набиратися досвіду, але й цього разу швидко знайшла потрібну латку. Тішачись із успішного завершення першого етапу нашої багатостраждальної подорожі по Гранях, я повернула свій маленький загін у звичайний простір. Попереду на нас іще чекав Колодязь, але то вже не рахувалося — решта шляху до Аґріса займе в нашому суб’єктивному сприйнятті лише кілька хвилин.

— Отак, друзяко! — трохи зловтішно сказала я Леопольдові. — Не вважай мене цілковитою нездарою.

— А я й не вважаю тебе цілквоитою, — відповів кіт. — Лише на три чверті.

Тим часом Ґуннар спішився й уважно роззирнувся довкола. Ми перебували в невеликій улоговині, до якої з двох боків підступав ліс із золотавим листям. У небі над нами ясно сяяло сонце, був погідний осінній день.

— Дивина та й годі, — промовив кузен. — Це місцина нітрохи не схожа на околиці Шато-Бокеру. Крім того, тут рання осінь, а в нас зараз зима. А я читав, що протилежні Грані цілком ідентичні.

Я спритно зіскочила з Леопольда, зняла з його крупу сумки і перетворила його на кота.

— Строго кажучи, це не так, — відповіла Ґуннарові. — Протилежні Грані не ідентичні, а лише подібні. Ступінь їхньої подібності визначається порядком осі симетрії, що їх сполучає. Наприклад, Основа і Ланс-Оелі, через які проходить Головна вісь, схожі дуже сильно, хоча в деталях не ідентичні. Між Гранями, розташованими на осях симетрії першого порядку схожості менше, але умовно їх можна назвати близнюками. А от вісь, на якій „сидять“ Аґріс і ця Грант, має симетрію лише третього порядку, тому їх подібність виявляється лише в найзагальніших рисах. Коли кажуть про ідентичність протилежних Граней, то мають на увазі космічні масштаби, де всі наявні розбіжності нівелюються велетенськими відстанями. Саме тому зоряне небо тут точнісінько таке, як і над Аґрісом. Розбіжності, звісно, є, але їх не годні виявити навіть найточніші астрономічні прилади.

— Ага, ясно, — кивнув Ґуннар і заходився розвантажувати Лауру, яка везла більшу частину нашого вантажу. — Бо правду кажучи, я трохи злякався, що ти не туди нас завела.

— Туди, туди, не сумнівайся, — запевнив його Леопольд. — Ця місцина під стать Аґрісові.

— У якому сенсі? — запитала я, відразу насторожившись.

— У найпрямішому. Тут так само паскудно, як було раніше в замку герцоґа Бокерського. А он там, — він указав лапою в бік лісу, — ховається щось лихе.

Моя реакція на його слова була суто рефлекторною — я тут-таки встановила довкруг нас силовий бар’єр, а вже тоді скористалася своїм чаклунським сприйняттям і обережно стала „промацувати“ чарами узлісся. Жодних ознак небезпеки в межах своєї досяжності не виявила.

— І що ж лихе там ховається? — запитала я в Леопольда.

— Не знаю. Але воно дуже лихе, я це відчуваю. Слабко відчуваю, воно досить далеко звідси… — Кіт вигнувся дугою й засичав. — Забираймося звідси, поки живі-здорові. Щось мені не хочеться знову лізти в бійку.

— І справді, кузино, — підтримав його стривожений Ґуннар. — Швидше відкривай Колодязь  — і в дорогу. А пообідаємо вже на Аґрісі.

Я заперечно похитала головою, продовжуючи вдивлятися в ліс.

— Ні, все не так просто. Якщо чуття не зраджує Леопольда…

— Будь певна, не зраджує, — оголосив кіт, неабияк ображений моїм припущенням. — Я маю гарне чуття.

— А коли так, — вела далі я, — то тут явно щось затівається. І це напевно пов’язане з нами. Схоже, Веліала не надурила моя хитрість з „обманкою“, він розгадав наші плани й приготував для нас якийсь сюрприз. Або… — Я на секунду замовкла. — Або й гірше: це спрямовано не проти нас, а проти Аґріса.

— Чому ти так думаєш? — запитав Ґуннар.

— Бо не вірю у випадкові збіги. Навряд чи щось лихе, чию присутність відчуває Леопольд, суто випадково обрало Грань, симетричну Аґрісові. Не виключено, що тут готується якесь нове паскудство. Ми не можемо просто так забратися звідси, лишивши в себе за спиною нез’ясовану загрозу.

Ґуннар у задумі пошкріб пальцями своє неголене підборіддя.

— А знаєш, Інґо, останні дні мене долало передчуття, що наша подорож спокійно не закінчиться. Бачу, воно було не марним.

— Ще б пак! — невдоволено чмихнув Леопольд. — Хіба може Інна обійтися без того, щоб не вклепатися в якусь історію.

Розділ 14

Марк і Беатриса. Відьмина хатина

Проїхавши лісом близько години, Марк з Беатрисою почали відчувати слабку присутність якихось сил. Ці сили були явно ворожої природи, вони тиснули на розум, породжуючи несвідоме відчуття страху та тривоги. Довкола немов згущалися грозові хмари. День і далі залишався ясним та сонячним, але в повітрі зависла неясна загроза, яка ставала дедалі відчутнішою. Тепер уже занепокоївся й Вулкан — та поки Беатрисі вдавалося стримувати його.

На їхньому шляху чимраз частіше траплялися цілком позбавлені листя дерева з чорними, неживими стовбурами і покорченими гілками, що страх як нагадували наготовлених до смертельного нападу змій. Невдовзі таких дерев стало чи не більше, ніж нормальних, живих. У цьому напівмертвому лісі панувала зловісна тиша — не чулося ні криків птахів, ні шуму вітру в листі, навіть хрускіт сухих гілок під копитами Вулкана здавався якимось боязким, приглушеним.

Урешті вони побачили поміж деревами широку прогалину, посеред якої стояла перекошена хатина з потемнілою від часу солом’яною стріхою. Саме там, як миттю зорієнтувалися Марк та Беатриса, й було джерело похмурої сили, що хвилями накривала весь довколишній ліс. Над прогалиною з гучним карканням кружляла зграя круків, а перед хатиною паслась величезна, завбільшки з теля, чорна коза.

— Обережніше, Беа, — попередив Марк, побоюючись, що сестра відразу кинеться в атаку. — Мерщій сховайся, поки нас не помітили. Спершу треба розвідати обстановку.

— Все гаразд, братику, — відповіла вона. — Я не збираюся йти напролом. Не май мене за нерозсудливу дурепу.

Залишаючись під захистом дерев, сестра обережно зійшла з коня і сховалася за найближчим чагарником. Карина знову захвилювалась, але вже не так сильно, як раніше. Схоже, явна присутність джерела загрози не викликала в неї такого панічного страху, як невидима небезпека. Беатриса розсунула гілля й пильно оглянула прогалину.

— Це тут, — констатувала вона. — Сліди викрадачки ведуть до хатини, а назад уже не повертаються.

— Може, з іншого боку є ще один вихід? — припустив Марк. — Важко повірити, що вже два тижні вона сидить там сиднем. До того ж ніде поблизу не видно коней.

— Вони могли втекти. Поглянь на Вулкана — так і поривається дати драпака. А може, їх забрав її