Кішка начебто повірила йому, згорнулась у траві клубочком і заплющила очі. Мар узяв до рук меча й випростався.
— Ну, ходімо.
Тримаючи меч напереважки і прикриваючи спину силовим щитом, він вийшов на відкриту місцевість і рушив до хатини, готовий до будь-яких несподіванок.
Чорна коза з тужливим меканням стрибала довкола зітлілих рештків своєї господині й не звертала на Марка ні найменшої уваги. Зате круки, ледь забачивши його, негайно кинулися в атаку. Щоб не розбиратися з кожним окремо, Марк скерував у гущу злобних птахів хвилю крижаного холоду. Близько дюжини круків, миттю перетворившись на шматки льоду, попадали на землю. А стільки ж уцілілих визнали за краще відлетіти на безпечну відстань.
До хатини Марк дістався без пригод і вже там зазнав нападу кози, яка, схоже, вирішила помститися за загиблу відьму. Він зустрів її ударом меча поміж рогів і розкраяв їй череп. Проте тварюка виявилася живучою і, попри смертельне поранення, змогла провести ще одну атаку, ледве не збивши Марка з ніг. Лише останньої миті йому вдалося відстрибнути вбік і вдарити в неї закляттям зупинки серця. Коза повалилася набік і, дриґнувши наостанок ногами, здохла.
— Знаєш що, — озвалася Беатриса. — Кинь-но цей меч і не спокушай долю. Маґія набагато надійніша. З відьмою ти впорався запросто, а з козою вирішив погратись і мало не догрався.
— Не в тім річ, Беа, — заперечив він, хоч і розумів слушність сестриних докорів. — Відьму я заскочив зненацька, і мій перший удар став вирішальним у всьому поєдинку. Вона просто не встигла зреагувати.
— Про це я й кажу. А якби ти кинувся на неї, махаючи мечем, вона б миттю тебе закатрупила. Тому, братику, кинь зброю й цілком покладися на маґію. Ну ж бо!
Зітхнувши, Марк устромив меча лезом у землю.
— Гаразд, умовила.
Він обійшов купу ще гарячого попелу, на яку перетворилося тіло вбитої ним відьми, обережно підступив до розчахнутих настіж дверей і зазирнув до середини. Хатина складалася з однієї великої кімнати, що слугувала її мешканці і за спальню, і за кухню, і за комірку. В кімнаті панував цілковитий безлад: великий дерев’яний стіл було захаращено немитим посудом, над яким із дзижчанням роїлися великі зелені мухи, на гнилій дощатій підлозі там і тут було розкидане козяче лайно, на ліжкові лежали зібгані простирадла, що либонь уже кілька років не знали прання. До всього іншого, з хати нестерпно смерділо гниллю, потом і нечистотами.
— Фу! — гидливо мовила Беатриса. — Як можна тут жити!
Долаючи відразу, Марк увійшов до хатини й роззирнувся. Його увагу негайно привернув відчинений люк у підлозі між стіною та пічкою, якого він з порогу не помітив. Очевидячки, в той самий час, коли коза здійняла ґвалт, господиня хатини перебувала в підвалі.
— Там, біля пічки! — сказала сестра.
— Так, бачу.
Він сторожко наблизився до люка й подивився вниз. Підвал був не менше трьох метрів завглибшки, туди вела полога дерев’яна драбина, нижні сходинки якої губились у темряві.
— Мені щось не хочеться туди потикатись, — сказав він.
— Мені також, — відповіла сестра. — Та якщо сліди ведуть униз… Ану, дай погляну.
Марк дозволив Беатрисі перебрати контроль над тілом. Вона швидко озирнулася довкола, відтак подивилась у підвал і повідомила:
— Викрадачка була там.
— А нагору поверталася?
— Не знаю. Не впевнена. По всій кімнаті забагато слідів, а на драбині вони дуже розмазані. Треба спуститись униз.
— Треба, то треба, — неохоче погодився Марк. — Тільки поверни мені тіло. Я звичніший до нього, та й реакція в мене краща, а зараз це найголовніше. Хтозна, що там унизу.
— Про реакцію ще можна посперечатися, — задля годиться зуважила Беатриса. — Та загалом, маєш рацію. Зрештою, це твоє тіло.
Повернувши собі керування тілом, Марк підійшов до столу, взяв свічку і запалив її від кресала. Коли полум’я розгорілося, він повернувся до люка, подумки проказав коротку молитву, до якої приєдналася й сестра, і повільно почав спускатися.
Досягнувши дна, вони опинились у невеликому підвальному приміщенні, стіни й підлогу якого було викладено каменями й обштукатурено. Уздовж однієї зі стін тяглися полиці, заставлені всілякими банками та пляшками, на підлозі стояли вкриті пліснявою ящики, а в дальному куті виднілося двійко діжок. Біля них Марк побачив ледь відчинені залізні двері, з-під яких вибивалося слабке світло.
— Як гадаєш, що там? — запитала Беатриса.
— Цікаве питання. Хотів би я взнати відповідь, не рушаючи з місця.
— До речі, дай-но я погляну, чи ведуть назад сліди.
— Згодом, сестричко. Ми все одно мусимо піти й подивитися, куди ходила викрадачка. А зараз нам не варто відволікатися.
Намагаючись рухатися безшумно, Марк підступив до дверей і обережно зазирнув у щілину. Сусіднє приміщення, просторіше за це, було освітлене тьмяним полум’ям десятка свічок, що стояли на підвищенні, яке віддалено нагадувала церковний вівтар. На підлозі перед „вівтарем“ було накреслено жирними лініями велику пентаграму, всередині якої, розкинувши руки та ноги вздовж її променів, непорушно лежало оголене тіло…
— Це я!… вона… моє… — вигукнула Беатриса.
Марк рвучко розчахнув двері, увірвався до середини й швидко роззирнувся навсібіч, у пошуках ворогів. І лише переконавшись, що в приміщенні більше нікого немає, дозволив собі зосередитись на пентаграмі.
— Це не я, — розчаровано протягла сестра. — Це інша бідолаха.
Тіло на підлозі належало дівчинці років дев’яти чи десяти. Вона була невисока, струнка, з довгими худенькими ногами та щуплявою фігуркою. Її не можна було назвати красунею, проте вона була досить гарненькою, а в майбутньому обіцяла стати привабливою дівчиною… Якщо, звісно, в неї ще було майбутнє.
Марк підійшов до дічинки, опустився навколішки і взяв її за зап’ясток у намаганні намацати пульс. Це вдалося йому не відразу, а коли він урешті відчув биття жилки, то воно виявилося дуже слабким і повільним — не більше двадцяти ударів на хвилину. А може, й менше.
— Жива, — повідомив він Беатрисі. — Ледь-ледь, на межі смерті. В медицині це називають летарґією.
— Мабуть, з нею хотіли зробити те саме, що й зі мною, — припустила сестра. — А втім, хтозна. Може, та відьма просто збиралася принести її в жертву.
Марк похитав головою:
— Навряд. Навіщо тоді вона так міцно приспала її. Як мені відомо, чорні чаклуни та відьми воліють, щоб їхні жертви до найостаннішої миті залишалися притомними. Їм подобається слухати їхні передсмертні крики… — Він здригнувся. — Що будемо робити, Беа?
— Гадаю, спершу треба винести її звідси. А далі — за обставинами.
— А я зможу? — засумнівався Марк. — Не впаду з драбини?
— Звичайно, зможеш, ти ж такий сильний. А драбина не дуже крута, ти зможеш іти нею, не тримаючись за поруччя. Та якщо боїшся, я сама це зроблю.
— Ні, краще я.
Дівчинка виявилася досить легкою, та все ж Марк порядно спітнів, поки підіймався з нею по драбині — і не так від ваги тіла, що його він тримав на руках, як від страху спіткнутися на нерівних східцях і гепнутися додолу.
На щастя, все минулося без неприємних пригод. Марк вибрався з підвалу, квапливо вийшов з хатини, віддавши перевагу свіжому повітрю перед сумнівними вигодами відьминого житла, і дбайливо опустив свою ношу на землю. Круки, геть забувши про недавній прочухан, намірилися були знову напасти на нього, тож йому довелося згаяти кілька хвилин на те, щоб позбутись огидних птахів.
