— Навіть не знаю, Інґо. Щиро кажучи, я взагалі не розумію, як ти можеш згубити Владислава, перебуваючи біля нього. — Він жестом зупинив мене, коли я збиралася відповісти. — Атож, я чув: ти ще до свого народженя була обіцяна темним силам, Веліал не хоче відмовлятися від претензій на тебе, і все таке інше. Але це не арґумент. Дотримуючись такої логіки, ти мала б утекти від усіх, сховатися на якійсь незаселеній Грані й жити там відлюдницею. А проте, ти їдеш на Аґріс, до свого батька, не боїшся згубити його. Ти взяла в подорож мене та Леопольда без страху зашкодити нам… А втім, ні, ти таки попереджала, що шлях буде важкий, може, навіть небезпечний, радила мені залишитися — але страху, що самою лише присутністю загубиш мене, в тебе не було. Крім того, коли тієї ночі ти міркувала, куди податися, то першим твоїм бажанням було поїхати на Основу, до своїх названих батьків та брата. Ти відмовилася від цієї ідеї не тому, що боялася накликати на них лихо. Просто вирішила, що на Аґрісі ти потрібніша, адже в твоїх прийомних батька та матері, крім тебе, є ще й син, а в герцоґа Ґарена — більше нікого. Тож твоє пояснення мене зовсім не влаштовує.
— Досі ти ним задовольнявся, — зауважила я. — І погодився їхати зі мною, не вимагаючи додаткових пояснень.
— Бо бачив, що твоє рішення кинути Владислава остаточне, тому не став тиснути на тебе, щоб ти не передумала брати мене з собою. А в дорозі вирішив не торкатися цієї теми — попервах ти дуже втомлювалася, до того ж постійно нервувала, дратувалася через дрібниці. Словом, до пори до часу заводитися з тобою було небезпечно — ти могла любісінько запхати мене до Колодязя й надіслати назад на Істру.
Я кволо посмухнулася:
— Міг би й не боятися. Адже так я виказала б себе Нижньому Світові, та й Інквізиція довідалася б від тебе, куди я прямую. Я вже казала, що не розраховую довго приховувати своє перебування на Аґрісі, рано чи пізно всі про це дізнаються. Але на той час я вже хочу бути на місці.
— Атож, — кивнув Ґуннар. — І диктувати звідти свої вимоги: мовляв, якщо Владислав надумає приїхати до тебе, ти втечеш і сховаєшся там, де тебе ніколи не знайдуть. І це змушує мене думати, що ти боїшся його. І не лише боїшся погубити, а боїшся
Я відчула, як моє обличчя нестримно червоніє.
— Помиляєшся, Ґуннаре, я… А втім, твоя правда, я справді боюсь. Боюся, що коли побачу Владислава, коли він попросить мене повернутись, я не зможу йому відмовити. У цьому сенсі я справді боюся його.
— Та це ще не все, — наполягав кузен. — Адже тієї ночі ти розмовляла з княгинею Мар’яною. Я знаю, що розмовляла, я ж не дурний. Я чув, як Веліал радив тобі поговорити з матір’ю Владислава, спитати в неї, хто його батько. І коли ти пішла таємним ходом, а повернулася лише через годину, я відразу збагнув, куди ти ходила. Якщо пам’ятаєш, тоді я спитав, де ти була, але ти ухилилася від відповіді, а я більше не наполягав. Саме після цієї розмови ти вирішила втекти. — Він узяв мене за руку. — Що ти взнала від Мар’яни, Інґо? Поділися зі мною. Я ж бачу, як це тебе мучить. Яку загрозу ти становиш для Владислава? Чому ти не можеш мати від нього дітей? І хто, зрештою, його батько?
Я м’яко звільнила свою руку.
— Вибач, Ґуннаре. Я обіцяла Мар’яні, що це залишиться між нами. Можу сказати лише одне: її розповідь остаточно переконала мене в тому, що Веліал не брехав. Я справді небезпечна для Владислава.
Ґуннар ненадовго задумався.
— Але чому тоді він розкрив свої карти? З його боку було б розумніше промовчати і дочекатися, поки ти погубиш Владислава. Адже так?
Я ствердно кивнула:
— Тут ти влучив у яблучко. Я довго думала про це й мучилася сумнівами, та врешті дійшла висновку, що Веліал просто бовкнув зайве, намагаючись переконати мене в тому, що моє покликання — служити Нижньому Світові. Він і раніше припускався безглуздих помилок, дозволяючи нам зруйнувати його плани. Я не бачу, яку користь може дати йому моя втеча. Запевняю тебе, йому справді було на руку, щоб я й далі залишалася з Владиславом.
— Гм… — Ґуннар жбурнув недопалок у струмок. — А якщо подивитися на це інакше: він хотів не тебе віддалити від Владислава, а навпаки — його від тебе. Може, поруч із чоловіком ти була невразлива для Нижнього Світу, а тепер, розлучившись із ним, перетворилася на легку здобич. Ти розглядала таку можливість?
— Розглядала. Та це вже мої проблеми, і з ними я якось упораюся. Призначення — це не приреченість, з ним можна боротися. Я вірю в свободу волі й переконана, що жодна сила у Всесвіті не спроможна скасувати її. Я до останнього протистоятиму долі, на яку прирекли мене мої предки, проте не хочу, щоб у цій боротьбі без вини постраждав Владислав.
Ґуннар знову похитав головою:
— І все-таки, Інґо, я певен, що ти вітікаєш від Владислава не так через страх за нього, як через страх перед ним. А ще з почуття провини. Якщо в розмові з княгинею ти отримала підтвердження, що у вас не може бути дітей… — Він не договорив і спрямував свій погляд удалину, за межі захисного купола.
— Ну, припустімо, — не витримала я. — Припустімо, що так і є. Хіба це не вагома причина, щоб розійтися? Хіба я маю право прирікати Владислава на бездітність? Якщо я буду далеко від нього, він зрештою покохає іншу. Я знаю, він зможе. У нього надто багато любові, щоб він міг тримати її в собі. Зміг же переспати із Сандрою, хоч і проти своєї волі — отже, зможе зробити це й усвідомлено, за своїм власним бажанням.
Ґуннар повернувся до мене.
— А як щодо тебе самої? Чи зможеш ти забути Владислава й покохати іншого? Ну, якщо не покохати, то бодай лягти з ним у ліжко? Дуже в цьому сумніваюся. Я знаю тебе лише чотири місяці, але за цей чес устиг переконатися, що ти не просто кохаєш Владислава, ти по-справжньому одержима ним, як чорні чаклуни одержимі дияволом, а праведники — Богом. Увесь твій світ зійшовся на ньому клином. От і зараз, ти сидиш поруч зі мною, проте я розумію, що ти тут не вся. Твоє серце, твоя душа, всі твої думки та почуття далеко звідси, вони з тим єдиним чоловіком, якого ти здатна кохати. А водночас ти втікаєш від нього. Як тобі жити далі з такою роздвоєнністю?
Я підвелася й узяла казанець з помитим посудом.
— Якось проживу. Мушу прожити… І все, годі балачок. Ходімо вже спати. Завтра буде важкий день.
„Господи,“ — думала я, повертаючись до нашого табору, — „якщо Ти є, на що я дуже сподіваюся, дай мені знак. Надішли яке-небудь знамення, щоб я зрозуміла, хто такий Владислав, чи варто мені боятися, що я погублю його. Натякни, що робити, бо я розгублена, бо я втрачаю віру в Тебе…“
На Основі я була побожною дівчиною, на вихідні та свята ходила до костелу, регулярно сповідалася, через що чоловік, який у душі був запеклим аґностиком, часом кепкував з мене — втім, робив це незлобливо і зовсім не аґресивно. Проте в останні півтора року, відколи я потрапила на Грані, моя реліґійність потроху стала танути. На перший погляд, це здавалося дивним — адже тут, де надприродне зустрічається чи не на кожнім кроці, а сили Світла й Темряви ведуть відкриту боротьбу за владу на світом земним, — тут моя віра, здавалося б, мала зміцніти. Але вийшло якраз навпаки — я втратила ґрунт під ногами й мене пойняли сумніви. Мої уявлення про Бога, як про найвищу істоту, що стоїть над безмежним Усесвітом, похитнулися. Я виявила, що переважна більшість реліґій на Гранях явно або приховано сповідують дуалізм. Навіть традиційні християнські конфесії, що на словах засуджують дуалістичні єресі, насправді загрузли в маніхействі[4], ототожнюючи Бога з Вишнім Світом, який був лише однією з двох протиборчих світових стихій. Такого Бога я сприйняти не могла — це був штучний, оперетковий божок, не Творець, не Батько всього сущого, а просто антипод диявола, що веде з ним суперництво за душі людей. Я втратила Бога в своєму серці — і це було найстрашніше…
*
Наступного ранку я провела додаткові розрахунки, і ми знову рушили в дорогу. На щастя, похмурі пророцтва Леопольда не здійснилися. Я обрала правильну орієнтацію на Трактовій Рівнині, і вже через три години нам зустрілася нічна латка з Контр-Аґріса.
