— Вибач за недоречну цікавість, мій пане.
— Вибачаю, — поблажливо кивнув Веліал. — Загалом, допитливість корисна риса, надто ж для тих, хто прагне звеличитися. Люди, позбавлені допитливості, приречені до скону залишатися сліпими виконавцями… Та годі вжу воду в ступі товкти. Ти зрозуміла, куди маєш вирушити?
— Так, мій пане.
— З відновленням нашого зв’язку досі немає проґресу?
— На жаль, ні найменшого. Усі ці дні я намагалася докликатися тебе, але марно.
Веліал розчаровано кивнув:
— Боюся, це наслідок того, що ти отримала надто доросле тіло. Добре хоч маєш доступ до джерел сили.
— А може, — припустила Міранда, — хай Ларсон проведе наді мною Чорне Причастя? Втратимо день або півтора, зате тоді відновиться наш прямий зв’язок.
— Ні, це ризиковано. Причастя може стерти імплантований тобі відбиток аури, і тоді ти не знайдеш Сандри. Краще зачекаємо з цим, поки виконаєш своє завдання. А зв’язуватимемось або через Чорних Емісарів, або як зараз — не дуже зручно, зате надійно.
— Ларсон і далі буде моїм зв’язковим?
— По дорозі до Основи, так. А потім побачимо — найпевніше, отримаєш іншого помічника. Ларсонові я ніколи не довіряв — адже він не мій слуга, а Господаря Локі. Єдина його цінність полягала в тому, що він обіймав відповідальну посаду й перебував у почті Інґи та Владислава. А тепер від нього нема користі.
— І що з ним робити?
— За великим рахунком, його слід було б убити, він забагато знає. Проте Локі це точно не сподобається. Зараз у нього мало слуг на Гранях, не те що раніше, і він дуже цінує кожного з них. Доберетеся разом до Основи, а там Ларсон одержить нове завдання. Чи взагалі повернеться під оруду Локі. — Веліал зробив коротку паузу. — На сьогодні все. Тепер зітри з Ларсонової пам’яті нашу розмову — я залишу його розум відкритим для втручання. А тоді вирушайте в дорогу.
Дівчина схопилася на ноги і знову присіла в глибокому реверансі, торкнувшись одним коліном до землі.
— Слухаюся, мій пане!
— Тоді до зустрічі, Мірандо. Щасти тобі.
Ларсон відчув, як чужа воля звільняє його свідомість від своїх залізних обіймів. Однак рухатися він і далі не міг, а прододовжував сидіти, мов бовван. Міранда простягла над його головою обидві руки і без поспіху створила всі належні для стирання пам’яті чари. Наступної миті перед очима Ларсона промайнув сліпучий спалах, і його розум поглинула темрява…
А потім він отямився, подивився на дівчину, що стояла перед ним, і розгублено мовив:
— Здається, Господар Веліал хотів поговорити з тобою, але щось зірвалося.
— Все гаразд, — усміхнулась вона. — Ми вже поговорили. А тепер допоможи мені чимшвидше зібратися. Господар наказав нам вирушати на Основу.
Розділ 11
Марк і Беариса давно втратили лік дням. Поспіхом залишаючи замок МакҐреґора, вони прихопили з собою лише Марків наручний годинник, який виявився несправним — вочевидь, механізм було пошкоджено чарами під час сутички на трактовому шляху. Марк намагався полагодити його, але нічого не виходило, і врешті він спересердя пожбурив годинника в річку, про що наступної ж миті пошкодівав — бо це був батьків подарунок на його тринадцятиріччя. Проте лізти у воду не став — сестра відмовила…
Подорожуючи по Гранях, не випадало покладатися на такі природні орієнтири часу, положення сонця вдень або вигляд зоряного неба вночі. За годину Марк з Беатрисою могли бачити дюжину світанків та смеркань, зі спекотного полудня вони потрапляли простісінько в холодну ніч, а вечірні сутінки миттю змінювалися сірою ранковою імлою. Незапаром вони опинились у якомусь суб’єктивному безчасів’ї, де єдиним мірилом подоланого за умовний день шляху було почуття втоми. Вони їхали, поки не падали з ніг, потім спали, поки не набиралися сил для наступного переходу, і знову їхали. За довжиною свого волосся, яке вже порядно натирало йому шию, Марк порахував, що вони подорожують близько трьох місяців. Беатриса не погоджувалася з ним і твердила, що набагато довше.
Попри їхні сподівання, за весь цей час їм не зустрілося жодної населеної Грані, де вони могли б залишити про себе звістку, а повторно надсилати листа Колодязем вважали за недоцільне. По-перше, перебували занадто далеко від рідних місць і на такій великій відстані не могли точно
Рухаючись кріз Ребра, Марк і Беатриса дедалі більше відставали від викрадачки, що їхала по Трактовій Рівнині; про це свідчили дедалі старіші місця її стоянок, що зустрічалися на їхньому шляху. Втішало лише одне: слід тьмянів не так швидко, як боялася сестра, і по ньому ще можна було йти. Часом Марк шкодував, що піддався на Беатрисині вмовляння й погодився на цю погоню, замість шукати допомоги. Однак жодного разу не обмовився про це, оскільки розумів, що вже пізно міняти плани.
Безумовно, найважча частина подорожі припадала на долю Беатриси. Марк не бачив ніяких слідів, а отже, не знав, куди треба йти, тому в дорозі сестра керувала їхнім спільним тілом і лише на привалах передавала контроль над ним братові. Таким чином, Маркові доводилося потерпати від утоми якісь дві-три години на день, а решту часу страждала Беатриса. Проте не нарікала, дарма що в своєму власному тілі була вкрай вередлива і важко переносила інтенсивні фізичні навантаження. Розуміючи, що на карту поставлено саме її існування, як окремої особистості, сестра зібрала свою волю в кулак і терпляче переносила всі труднощі задля того, щоб повернути собі тіло.
Лише одного разу вона в розмові з Марком припустила можливість, що їм це не вдасться.
— Ну, що ж, — сказав він, — житимемо разом. Здається, ми гарно ладнаємо. Хіба ні?
— Так, звісно… Але тоді мені доведеться стати хлопцем, потім — чоловіком.
— Певна річ. А тобі це не подобається?
— Ну, взагалі, це непогано. Та дівчиною бути краще.
— І чим же?
— Твоє тіло не таке ніжне, не таке чутливе, як моє.
— Проте воно дуже й витривале. А ще в мене ніколи не буває місячних. Я ж пам’ятаю, як ти страждала в такі дні.
— Зате в інші мені було чудово, — заперечила сестра. — А в тебе завжди однаково — ні те, ні се. Крім того, коли ти подорослішаєш, то станеш великим, грубим і волохатим.
Марк, що в цей час контролював тіло, голосно розсміявся.
— То он чого ти боїшся!
— Атож, боюся, — зізналася Беатриса. — І це серйозно, без жартів… А от уяви собі таку ситуацію: ми трохи подорослішаємо, і я закохаюсь у якогось хлопця. Що тоді?
Марк здригнувся.
— Ні-ні, — квапливо мовив він. — Цього не станеться. За цей час мої гормони зроблять свою справу, ти станеш стовідсотковим хлопцем, і тебе приваблюватимуть лише дівчата.
— Ну, припустімо, — із сумнівом сказала сестра. — Нехай я покохаю дівчину. Ану ж вона тобі не сподобається? Якщо ти закохаєшся в іншу?
