Ларсон без роздумів рушив до струмка. Він був цілком упевнений, що попри присутність двох коней, у наметі перебуває лише одна людина — відьма на ім’я Міранда; а інший кінь, вочевидь, перевозив поклажу. Випадкові зустрічі на диких Гранях були великою рідкістю навіть на найпожвавленіших маршрутах, якими користувались мандрівники по Трактовій Рівнині, а тут, осторонь населених районів, це взагалі видавалося неймовірним. Важко було припустити, що з величезної кількості годящих для привалу Граней якийсь подорожній обрав саме цю Грань і саме ту місцевість на ній, де Свен Ларсон мав зустрітися зі своїм майбутнім напарником, а точніше, з напарницею.
Кроків за десять від намету Ларсон зупинився, виявивши перед собою те, що й чекав виявити, — захисний силовий купол. Це був розумний застережний захід, до якого вдавалися всі мандрівники, що зупинялися на ночівлю на дикій, недослідженій Грані. Він спішився, проте остерігся підходити до купола впритул, побоюючись, що той може бути налаштованим на больовий шок або смертельний удар. Натомість відступив на двійко кроків і голосно гукнув:
— Агов, хазяйко! Прокидайся, гості прийшли!
Зачекавши зо хвилю, Ларсон прокричав ці слова ще гучніше. Полог намету заворушився, відтак трохи відсунувся і назовні визирнула жіноча голова зі скуйовдженим темним волоссям.
— Та годі вже горлати, — сказала вона. — Зачекай трохи, я зараз, — і знову сховалася в наметі.
Через відстань та туман він не роздивився рис її обличчя, проте голос — дзвінкий, свіжий, з хлопчачими нотками, — непомильно вказував на молодий вік. Ларсон відчув певне полегшення: відколи він дізнався, що має працювати в парі з жінкою, то дуже боявся, що нею виявиться стара бридка карга з паскудною вдачею й огидними, навіть за мірками чорних чаклунів, звичками. Певна річ, молоді відьми теж не ягнята, але з ними таки можна мати справу.
За хвилю захисний купол зник. Ларсон розцінив це як запрошення і рушив до намету. Назустріч йому вийшла Міранда, закутана в довгий червоний халат, з невеликим казанком, рушником та мильним приладдям у руках. Вона зупинилася перед ним і зміряла його з ніг до голови пильним, прискіпливим поглядом.
Очманілий від подиву Ларсон витріщався на неї, не в змозі промовити ані слова. Ще по голосу він здогадався, що Міранда молода, але навіть подумати не міг, що вона зовсім юна дівчина, майже дівчинка — підліток років тринадцяти чи чотирнадцяти. Вона була невисока, струнка, в її ще по-дитячому щуплявій постаті вже потроху проглядалася приємна округлість форм. Обличчя дівчини вражало своєю досконалою, витонченою красою і бездоганною правильністю всіх рис; його не псував навіть занадто серйозний, вдумливий вираз, геть не властивий для такого юного віку.
— Ти Свен Ларсон, — сказала вона не запитливим, а ствердним тоном.
— А ти Міранда, — опанувавши себе, промовив він. — Вибач, але мені повідомили лише твоє ім’я.
— Цього досить. Якщо ми працюватимемо разом, то нам ні до чого зайві формальності. Сподіваюсь, ти не проти, щоб я називала тебе просто Свеном?
— Авжеж ні.
— Отже, домовилися, — кивнула Міранда. — А тепер, Свене, будь такий ласкавий, зачекай зо чверть годинки. Мені треба вмитися, причепуриись і вдягтися. А потім продовжимо наше знайомство. Домовились?
— Так, звісно.
— От і гаразд. За твоїм годинником зараз ранок, день чи вечір?
— День. Саме обідній час.
— То вмощуйся тут і обідай. А згодом я приєднаюсь до тебе, щоб поснідати.
Із цими словами Міранда розвернулася й енерґійною, по-чоловічому твердою, та все ж не позбавленою певної ґрації ходою рушила до струмка.
Ларсон провів її струнку постать довгим поглядом, поки вона не зникла за чагарником, потім покликав свого коня й перетворив його на кішку, попередньо відчепивши від сідла шкіряну сумку. Відтак розстелив на траві поруч із палаткою скатертину й виклав із сумки всі свої їстивні припаси — кілька сухарів, невеликий шмат солонини та гроно бананів, зірваних пару годин тому на одній тропічній Грані.
Від самого вигляду цих продуктів у Ларсона миттю пропав апетит. Проте почуття голоду залишилося, тож він із покірливим зітханням узявся до їжі. А щоб відволіктися від думок про осоружні банани та обридлу за останній час солонину, він став аналізувати свої перші враження від Міранди, з якою йому належало провести найближчі кілька тижнів.
Понад усе інше вражав її вік. Не можна було сказати, що Ларсон досі не зустрічав таких юних чорних відьом, з двійком із них йому таки доводилося мати справу — але то були просто малолітні хвойди, що зарано стали на шлях служіння Пітьмі; загалом, їх і відьмами не можна було назвати в повному розумінні цього слова. Вони ще не мали доступу до глибинних джерел енерґії Нижнього Світу, могли керувати лише найпримітивнішими інфернальними силами, а в ієрархії Темних Братств стояли лише трохи вище за одержимих. За великим рахунком, ці дівчата (рівно ж як і хлоці такого самого віку) були просто безправними рабами — зокрема й сексуальними — своїх старших товаришів. Лише років у шістнадцять ті з них, чий юний, ще незміцнілий розум усе-таки витримував інтенсивний вплив Хаосу Потойбіччя, переходили в ранґ молодший послушників, а решта поповнювали лави одержимих.
Міранда ж явно не належала до цих неповноцінних відьмочок. Вона вільно мандрувала по Гранях, що вже само по собі свідчило про її чималий досвід у поводженні з силами, а деякі особливості будови захисного купола довкола намету вказували на зрілу майстерність і навіть певний артистизм, властивий лише лише досвідченим чаклунам. Та й трималася вона з ним на рівних, із непохитним почуттям власної гідності й упевненістю людини, яка вже здобула собі місце під сонцем і має повне право розраховувати на те, щоб її поважали, як особистість.
До того ж, отриманий Ларсоном наказ ясно й недвозначно стверджував, що в їхній парі головна роль відводиться саме Міранді, а він має супроводжувати її й усіляко сприяти їй у місії. А оскільки цей наказ було віддано самим Веліалом, то виходило, що ця дівчина не просто з молодих та ранніх і не просто корчить із себе велике цабе, а насправді є важливою персоною, може, навіть важливішою за деяких адептів.
А ще Ларсон не міг позбутися враження, що десь уже бачив Міранду. Її обличчя здавалось йому туманно знайомим, та хоч як він напружував свою пам’ять, нічого пригадати не міг.
Міранда повернулася від струмка вмита й посвіжіла. Поставивши перед Ларсоном казанець з водою, вона сказала:
— Це для чаю. — Відтак зміряла оцінливим поглядом бідненький асортимент харчів, що їх він розклав на скатертині, і додала: — Мої припаси також вичерпуються. Поки не доберемося до найближчої населеної Грані, доведеться полювати. — Вона підійшла до навісу біля намету й повернулася з невеликою каструлею. — Тут рештки вчорашнього рагу з кролика. Розігрій, з’їмо разом. Тарілки та ложки знайдеш під навісом. Також там є хліб, чай, цукор, сіль і все інше.
Перш ніж він устиг подякувати за частування, Міранда поставила каструлю на траву і сховалася в наметі. Невдовзі звідти долинули шурхіт та совання, характерні для людини, що намагається вдягнутися сидячи. Ларсон знизав плечима і, прибравши кришку, зазирнув до каструлі. Вчорашнє рагу мало дуже апетитний вигляд і здавалося зовсім свіжим — на нього було накладено дуже майстерні чари, що вберігали їжу від псування.
„Цікаво, “ — думав Ларсон. — „Де ж я її бачив? А що бачив, це точно. Може, якось мигцем, випадково, не знаючи, хто вона насправді, а вважаючи її звичайною дівчиною?… Мабуть, що так.“
До нього підбігла кицька Фріда і стала тертись об його ноги. Він почухав її за вухами і пригостив шматком солонини. Не поділяючи господаревої неприязні до цього продукту, кішка завзято допалася до їжі. А Ларсон сумно дивився на неї, розуміючи, що далі вона з ним не поїде. Члени Темних Братств не любили котів-перевертнів і використовували їх лише вряди-годи, винятково для маскування — переважна більність простих людей навіть у думках не припускали, що господарі таких котів можуть виявитися чорними чаклунами. Ларсон не поділяв неґативного ставлення своїх товаришів до перевертнів, а до Фріди, яка чотири роки тому потрапила до нього ще малим кошеням, навіть устиг прив’язатися. Він хотів залишити її на Істрі, та, на жаль, у мить його втечі всі звичайні коні перебували під наглядом, і намагатися поцупити одного з них видавалося ризикованим. Отож довелося їхати на кішці. А тепер його нова супутниця напевно вимагатиме, щоб він позбувся тварини. Тільки б не наполягала на вбивстві…
Коли хвилин за десять Міранда вийшла з немету, рагу вже було розігріте, а в казанці з щойно скип’яченою водою заварювався чай. На дівчині був темно-синій костюм, що щільно облягав її струнку
