постать, і короткі черевики з м’якої коричневої шкіри. Каштанове волосся було зачісане незад і зібране на потилиці у вузол, скріплений простенькою заколкою, а в її вухах виблискували маленькі сережки. Більше ніяких прикрас на ній не було — так само, як і косметики на обличчі.
Міранда вмостилася на траві перед скатертиною й поклала в свою тарілку трохи рагу.
— Решта твоя, — сказала вона. — Зранку я багато не їм. А в тебе дуже голодний вигляд.
Ларсон подякував і відмовлятися не став, бо справді зголоднів. Вірніше, не так зголоднів, як знудьгувався за нормальним харчем — адже протягом всіх тринадцяти днів подорожі Рівниною мусив задовольнятися сухарями та солониною, єдиним, що встиг прихопити із собою, коли похапцем залишав Істру, а також фруктами й овочами, які збирав дорогою. Він не мав часу, щоб полювати, патрати дичину та готувати собі їжу, оскільки квапився на зустріч з Мірандою і змушений був проводити в сідлі по чотирнадцять годин на добу. Після таких інтенсивних переходів йому заледве вистачало сил, щоб нашвидкуруч перекусити, встановити захисний купол і відразу ж завалитися спати.
Якийсь час вони їли мовчки. Ларсон знай ловив на собі її погляд — допитливий, вивчальний, оцінливий. Вона дивилася на нього зовсім не як тринадцятирічна дівчина-підліток; це був погляд дорослої жінки, що бачила перед собою чоловіка і зважувала в думках, чи варто з ним зв’язуватися. За тридцять чотири роки свого життя Ларсон звик до таких поглядів з боку жінок; проте зараз перед ним була не жінка, а ще майже дівчинка, і від її дорослого погляду йому робилося ніяково…
— Ти давно тут? — нарешті запитав він.
— Уже третій день, — відповіла Міранда, відсунувши від себе порожню тарілку й наливаючи до своєї чашки чаю. — Взагалі, я думала, що приїду після тебе, а вийшло навпаки.
— Я поспішав щодуху, — запевнив її Ларсон. — Сумніваюся, що зміг би їхати швидше.
— Я ні в чому тебе не звинувачую, — заспокоїла його дівчина. — Схоже, Господар обрав місце для нашої зустрічі з таким розрахунком, щоб дати мені двійко днів для відпочинку — я вже довгенько в дорозі. До речі, я відчуваю, що перстень при тобі. Дай мені його.
Ларсон мовчки видобув з потайної кишені куртки нічим не примітний перстень із зеленкувато-жовтим каменем і передав Міранді. Вона пильно оглянула його зусібіч, а потім поклала перед собою на скатертину.
— От і добре. Доп’ю чай і розберуся з ним.
— Гадаєш, він допоможе знайти Сандру?
— Ні. Якраз навпаки: наразі він заважає мені в пошуках. На ньому є один характерний відбиток, який я виразно відчуваю. А оскільки Сандра тривалий час носила перстень, на ній мав залишитися слабкий слід цього відбитка. На жаль, я не можу його відчути через наявність набагато сильнішого джерела. — Вона поглянула на перстень. — Зараз я заблокую його випромінення, щоб воно не перешкоджало мені. І тоді, можливо, зумію виявити розташування нашої втікачки.
— Тепер зрозуміло, — кивнув Ларсон. — Отже, Господар Веліал не дарма офірував моїм становищем в ордені.
— Він нічого не робить дарма, — вагомо сказала Міранда. — Хоча, треба сказати, ти непогано влаштувався. У Господаря на так багато слуг серед офіцерського складу. До того ж ти явно був на гарному рахунку в Залізного Франца, коли вже він довірив тобі охороняти принца з принцесою.
Ларсону дивно було чути це суто „домашнє“ прізвисько реґента Імперії від тринадцятирічного дівчиська, чий природний маґічний дар буд надто слабкий, щоб вона могла належать до інквізиторського стану. Втім, не виключено, що її батько все ж був інквізитором, а матір — або просто відункою, або взагалі звичайною жінкою; такі подружжя, хоч і були рідкістю, вряди-годи зустрічалися. Тоді стає зрозуміло, чому Міранда так рано пішла служити Нижньому Світові: змалечку вона дуже потерпала від почуття власної неповноцінності, її мучила заздрість до дітей з інших інквізиторських родин, чиї батько та мати були однаково мильними чаклунами, можливо навіть, деякі ровесники відверто глузували з її недолугості — і зрештою це призвело до того, що вона втекла від батьків і прибилася до одного з Темних Братств, де й здобула таку жадану могутність…
— Ти давно в Інквізиції? — після короткої паузи запитала Міранда.
— Фактично з дев’яти років, — відповів Ларсон. — Спершу була інквізиторська школа, потім академія, далі служба в кадетському корпусі, після посвячення на лицаря три роки служив на Основі, у двадцять сім став лейтенантом, до сорока сподівався отримати нашивки лейтенанта-командора… — Він насилу притлумив гірке зітхання. — Та, видно, не судилося.
— Отже, ти стовбовий інквізитор?
— Аж ніяк. Моя родина править Гранню Нордкап — сумніваюся, що ти колись чула про неї.
Дівчина похитала головою:
— Твоя правда. Ця назва мені нічого не говорить. А де це?
— В Архіпелазі Енуґу. Норкап — четверта за значенням тамтешня Грань, порівняно цивілізована й густонаселена. Як і всі мої старші брати, я навчався в школі при Енуґському командорстві, а після її закінчення вирішив не повертатися додому — я був сьомим сином у сім’ї, тож на батьківщині мені нічого не світило.
— Ясно. А коли ти почав служити Господареві?
— Досить давно, ще в двадцять років. Тільки не Господареві Веліалу, а Господареві Локі.
— То ти слуга Локі? — У Мірандинім голосі почулося чи то розчарування, чи то зневага. Ларсон збагнув, що відразу впав у її очах. Слуги Веліала, найвпливовішого з Князів Нижнього Світу, з відвертою погордою ставилися до слуг решти Господарів і вважали їх мало не за ницих істот. — Дивно. Господар нічого про це не говорив. При нашій останній зустрічі він сказав, що ти служиш йому.
„При зустрічі?“ — про себе здивувався Ларсон, а вголос сказав:
— Зараз я служу Господареві Веліалу. В жовтні минулого року, коли я потрапив до почту принца та принцеси, Господар Локі тимчасово передав мене в підпорядкування твого Господаря.
— А в загоні більше немає наших людей?
— Безумовно, є, але хто — не знаю. Господар Веліал волів, щоб ми діяли незалежно один від одного.
— Мудре рішення, — промовила Міранда з таким благоговінням у голосі, ніби їй відкрилися найглибші таємниці буття. Перебільшений пієтет слуг Веліала щодо будь-яких, навіть незначних рішень та вчинків їхнього Господаря неабияк дратували Ларсона. — То ти не знаєш, що думають в Інквізиції про твоє зникнення?
— Дещо знаю. Я підтримую зв’язок з одним нашим братом, що працює в Центральній Канцелярії. Але зараз там не до моєї скромної персони — всю увагу прикуто до іншого, набагато гучнішого зникнення.
— А саме?
— Наступного дня після мене втекла принцеса Інґа.
Мірандині брови злетіли вгору.
— Як це „втекла“?
— Дуже просто: зранку вона була ще в замку, а опівдні десь щезла. Разом з нею зник її дядько, король Ліону Ґуннар, а також троє котів-перевертнів — дві самки та самець Леопольд. Принцеса залишила записку, в якій просила не турбуватися за неї, не шукати її й обіцяла, що за місяць-другий дасть про себе знати.
Міранда долила до своєї чашки ще трохи чаю.
— Розкажи про це детальніше. Все, що тобі відомо.
— Ну, я знаю небагато. Уночі принцеса майже не спала — якщо спала взагалі. Від другої по півночі до п’ятої просиділа в замковій бібліотеці — спершу сама, потім у товаристві короля Ґуннара. Коли поверталася до своїх покоїв, мала дуже засмучений вигляд. На ранок, під приводом поганого самопочуття, принцеса відмовилася від участі в запланованому на той день полюванні, відпустила фрейлін розважатись, а сама усамітнилася в своїй спальні. Останньої миті вирішив приєднатися до племінниці й Ґуннар — вочевидь, це було домовлено між ними наперед. Що ж до кота Леопольда, то він, судячи з усього, потрапив до їхнього товариства випадково: того ранку був у кепському гуморі, вередував і врешті оголосив, що не хоче на полювання. Принц Владислав поїхав на коті Базиліо, якого взяв у свого зброєносця Шако Оріарса, а принцеса, як засвідчили охоронці, що тоді чергували біля її покоїв, увесь ранок марно намагалась позбутися присутності кота. А на початку одинадцятої до неї прийшов король Ґуннар зі своєю кішкою Белою. Принцеса востаннє спробувала прогнати Леопольда, та потім здалась і дозволила йому залишитись, а варту попросила
