за кроком, не пропускаючи ні найменшої дрібниці.
Наступні чверть години Руслана детально описувала всю процедуру. Емісар ні разу не поправив її і лише час від часу задоволено кивав.
— Молодця! — похвалив він, коли вона закінчила. — Ти слово в слово запам’ятала інструкції. У тебе така ж феноменальна пам’ять, як і сто років тому. Ти досі розумна, старанна й систематична. Господар переказує, що ти маєш гарний шанс отримати вродливе юне тіло. Тут, на Гранях.
На якусь мить Руслана мало не повірила йому, але потім збагнула, що він бреше — так само, як брехав і сам Господар, обіцяючи їй ще багато років земного життя. Намагаючись приховати сумнів, що був виразно відбився на її обличчі, вона схилилася перед посланцем у глибокому уклоні й покірливо мовила:
— Милість нашого Господаря безмежна.
— А тепер, — сказав Емісар, — до справи. Ти маєш упоратися до заходу сонця.
— Буде зроблено, посланцю, — не розгинаючись, відповіла Руслана.
— Гм… Сподіваюсь, у тебе, крім дівчини, нікого немає?
— Нікого.
— І ніхто не збирається завітати до тебе на гостину?
— Ніхто, посланцю.
— Тоді до роботи, Руслано. Щасти тобі.
Із цими словами Емісар відступив на кілька кроків і щез у багряному спалаху. Стара відьма випросталася й сумовито подивилася на осінній ліс та ясне безхмарне небо. Тепер, коли вона твердо знала, що за три дні помре, життя здалося їй такою чудовою річчю…
Важко зітхнувши, Руслана розвернулась і ввійшла до хатини.
Розділ 13
Того дня ми вполювали на вечерю звірятко, зовні схоже на дикого кабана, але завбільшки з угодованого кролика. Ґуннар, як уже повелося, оббілував і випатрав тушку, а я приготувала з неї печеню, яку ми — я з кузеном та троє наших котів — з великим задоволенням з’їли. Своїм звичаєм, Ґуннар похвалив мій кулінарний хист і вже вкотре висловив щирий захват від того, що я, принцеса, онука короля, вмію так смачно готувати.
Я не стала казати йому, що лише два роки тому була звичайною земною студенткою і власноручне приготування їжі становило частину мого звичного способу життя. Він чудово це знав, просто йому подобалося хвалити мене, а мені було приємно чути на свою адресу похвали. Надто ж зараз, коли я наочно продемонструвала всю свою недосвідченість — і як чаклунки, і як мандрівниці по Гранях…
— Завтра ми будемо на місці, — сказала я, збираючи брудний посуд. — Це вже точно.
— Авжеж, — скептично мовив Леопольд, розлігшись на траві після смачної вечері. — Увесь останній тиждень ти торочиш про це „завтра“. А воно ніяк не настане.
— Тепер настане, присягаюся. — Я зробила коротку паузу, а потім роздратовано додала: — І годі вже нарікати. Я не просила тебе їхати з нами. Сам винен, що причепився до нас, як той реп’ях.
— Мені довелося. Метр призначив тебе моєю пані, а отже, я маю дбати про тебе.
У відповідь я лише безпорадно стенула плечима. Логіка в кота була якась вивернута, але геть непохитна. Він навідсіч відмовлявся зрозуміти, що це господар має піклуватися про свого годованця, а не навпаки.
Склавши тарілки, виделки та чашки до порожнього казанця з-під печені, я рушила до струмка. Ґуннар пішов зі мною, а коти лишилися лежати біля багаття, зав’язуючи жирок.
— Незбагненно, — тихо мовив кузен, коли ми трохи відійшли. — І як він лишень здогадався, що ти збиралася втекти?
Певна річ, питання було суто риторичним. Ми неодноразово питали про це в Леопольда, а він незмінно відповідав, що просто відчув і край. Це було схоже на правду. Попервах я підозрювала, що кіт підслухав нашу з Ґуннаром розмову в бібліотеці, але згодом дійшла висновку, що в такому разі він давно б себе виказав. Леопольд не з тих, хто вміє довго тримати язика за зубами.
Так чи інак, а мені довелося взяти його з собою, щоб він не виказав моїх планів. Спершу ми перенеслися по Колодязю з княжої резиденції в долину, де стояв зруйнований під час Прориву замок князів Верховинських. Такий Колодязь у межах однієї Грані не перетинав Внутрішнього Континнуму, тому в Нижньому Світі його помітити не могли, а спеціально для Веліала, щоб збити його зі сліду, я відправила на протилежно до Істри Грань „обманку“ — пару кубометрів повітря. Реґент особисто навчив нас із Владиславом деяких прийомів, доступних лише вишим маґам, зокрема, як захищатися в „колодязі“ від допитливості Нижнього Світу. Я поставила цей захист на „обманку“ і надіслала її в подорож уздовж осі симетрії — нехай Веліал думає, що я їду на Аґріс. Десь через два тижні, коли обман розкрився, він напевне дійшов висновку, що я вирушила на Основу. І тут я знову ошукала його, бо все-таки вирішила їхати на Аґріс, щоправда, іншим шляхом — спершу Трактовою Рівниною до симетричної Аґрісові Грані, а вже потім по Колодязю.
І отут я побачила, чого варта сама лише могутність, не підкріплена досвідом. Від Істри до Контр-Аґріса не більше десяти днів шляху для кожного, хто більш-менш уміло орієнтується на Рівнині. Я ж орієнтувалася геть кепсько, у мене ще не спрацьовувало притамане всім досвідченим чаклунам чуття, що дозволяло їм без будь-яких розрахунків визначати своє положення на Гранях, тому наша подорож дуже нагадувала знаменитий будейовицький анабасис бравого вояка Швейка, коли він колами, петлями та зиґзаґами добирався з Табора, де його зсадовили з поїзда, до місця дислокації свого полку в Чеських Будейовицях. Отож Леопольд нарікав недарма — ми вже кілька днів кружляли поблизу потрібної нам Грані, але ніяк не могли на неї потрапити.
А Ґуннара весь цей час діймали сни про хлопчину в лев’ячій шкурі короля Івейна. За його словами, вони ставали чимраз яскравішими й переконливішими. Хлопець продовжував свою мандрівку по Гранях до невідомої мети і час від часу розважав Ґуннара піснями — переважно незнайомою мовою, але часом співав латиною або вельми своєрідним, хоча загалом зрозумілим різновидом ґаллійської. Трохи більше тижня тому в нього з’явилася супутниця — руда кішка-перевертень. Обставини їхньої зустрічі залишилися нез’ясованими, оскільки це трапилося тоді, коли Ґуннар не спав. Ми вже й перестали гадати, щo означають ці сни і чому вони йому сняться. Однаково нічого путнього на думку не спадало…
Ґуннар неквапно закурив, співчутливо зазирнув мені в очі й запитав:
— Знову засумувала?
Я тихо зітхнула:
— А що ж ти думав! Скоро вже місяць, як я пішла від Владислава. За два роки, що їх ми прожили разом, я ніколи не розлучалася з ним більш ніж на три дні. А тепер… Мені так сумно, так самотньо. — Я насилу проковтнула клубок, що застряг у мене в горлі. — Постійно думаю про нього: як він зараз, що з ним. Часом мені здається, що я відчуваю його біль. Бувають моменти, коли коли мені так кортить начхати на всі Веліалові погрози й повернутися.
— Може, це було б правильно, — задумливо сказав Ґуннар.
— Ні! — рішуче мовила я. — Це було б жорстоко, еґоїстично. Я не маю права піддавати Владислава такій небезпеці. Якщо я люблю його, то мушу забути про нього, знехтувати своїми почуттями задля його порятунку. Це лише в книжках смерть в ім’я кохання видається такою красивою та величною. Ромео і Джульєта, Трістан та Ізольда — вони, мовляв, умерли молодими, але щасливими. А насправді смерть — це кінець усього, це капітуляція, це останній прихисток легкодухості. Гаразд, я ще розумію, що за виняткових обставин, коли не залишається іншого виходу, можна офірувати собою ради коханої людини. Але жертвувати коханим заради себе самого… Ні, це негідно. Це підлість, це зрада.
Подумки я повторювала ці слова багато разів на день. Повторювала як молитву, як закляття, прагнучи бодай чимось заповнити пустку в своїй душі, знайти бодай якийсь сенс свого подальшого існування, переконати себе в тому, що все роблю правильно, що інакше я вчинити не могла.
Ґуннар повльно похитав головою:
